Сьогодні вона Ізабелла, я зразу помічаю це. Вона живе тоді у світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я не здивувався б, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.
— Ти знов тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був так довго?
Коли вона Ізабелла, то завжди зве мене на "ти". Це ні про що не говорить: вона тоді зве так весь світ.
— Де ти був? — знов питає вона.
Я киваю на браму.
— Десь там, за нею…
Якусь мить вона пильно дивиться на мене.
— За нею? Чого? Ти щось там шукаєш?
— Може, й шукаю, тільки не знаю що.
Ізабелла сміється.
— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.
Я здригаюся, почувши це ім'я. На жаль, вона часто ззе мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого й не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а одного разу з'явився ще й якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я не зношу, а Рауль, мабуть, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива й закохана. Моє справжнє ім'я — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, та Ізабелла просто не бере моїх слів до уваги. Спершу все це мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще мав досить поширене уявлення про психічні хвороби як про тривалі напади шалу, намагання вбити когось та цілковитий ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев'єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалося враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Та потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще був не в ній, але десь близько, і це надавало Ізабеллі разом із молодістю — бо їй ще
тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.
— Ходімо, Рольфе, — каже вона й бере мене за руку.
Я ще раз пробую позбутися ненависного імені:
— Я не Рольф, а Рудольф.
— Ти не Рудольф.
— Ні, Рудольф. Рудольф-Одноріг.
Ізабелла колись була так назвала мене. Та мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
— Ти й не Рудольф, і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш— А тепер ходімо, Рольфе.
Я дивлюся на неї. На мить у мене знов з'являється почуття, що вона не хвора, а лише прикидається.
— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди тим самим?
— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти правду кажеш! Чому людина хоче цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми такої високої думки про себе?
Вона киває головою.
— І ти, і лікар! Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
— Лікар теж? — питаю я.
— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не вимагає від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.
Ізабелла сміється.
— Я так і думала! Ти теж не знаєш. Так само, як і лікар!
— То яка ж вона тоді?
Ізабелла зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і пахощі квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.
— Її тоді зовсім немає,— каже Ізабелла.
Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, що його носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.
— А що ж там є, коли трави немає? — питаю я.
— Нічого немає. Лише як на неї дивитися, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутись.
— Що саме? Що її там немає?
— Ні, помітити, як воно миттю стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Вони як челядь, що бігала на танці. Треба тільки дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — а то вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.
— Хто, Ізабелло? — дуже обережно питаю я.
— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути!
Кілька секунд я обмірковую її слова. Це, мабуть, те саме, що весь час відчувати позад себе прірву.
— І мене теж немає, коли ти обернешся? — питаю я.
— І тебе теж. Нічого немає.
— Он як! — кажу я, трохи ображений. — А для себе я завжди є. Хоч би як швидко обертався.
— Ти обертаєшся не в той бік.
— А хіба не однаково, в який бік обертатися?
— Для тебе не однаково, Рольфе.
Я знову здригаюся, почувши це ненависне ім'я.
— А для тебе? Для тебе як?
Вона дивиться на мене і байдуже сміється, наче ми зовсім незнайомі.
— Для мене? Мене тут взагалі немає!
— Он як? А для мене ти тут твердо є.
Вираз її обличчя міняється. Вона знов пізнає мене.
— Справді? Чому ти не кажеш мені цього частіше?
— Я кажу тобі це завжди.
— Надто мало.
Вона тулиться до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.
— Надто мало, — ще раз каже вона і зітхає.— Чому цього ніхто не знає? Ех ви, статуї!
Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюся на неї. Женев'єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, немовби тисячі голосів починають телефонувати проводами моїх артерій, та потім вони раптом уриваються, ніби їх неправильно з'єднали, я розгублююсь, і все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, а я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. І все-таки я не можу не відчувати її, коли вона отак горнеться до мене.
Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до осяяних сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.
— Тобі треба одягти брилика, Ізабелло, — кажу я. — Так хоче лікар.
Вона кидає брилика в квітки.
— Лікар! Чого він не хоче! Він хоче одружитися зі мною, але серце в нього висохло з голоду. Він просто спітнілий сич.
Я не думаю, що сичі можуть пітніти. Проте образ переконливий. Ізабелла ступає, як балерина, поміж тюльпанами й сідає на грядку.
— Ти їх чуєш?
— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожен чує. Вони бринять у фа-дієз-мажорі.
— А що таке фа-дієз-мажор?
— Це така тональність. Найприємніша з усіх.
Ізабелла накриває квітки своєю широкою сукнею.
— Тепер вони бринять у мені?
Я киваю головою і дивлюся на її вузеньку потилицю. Все в тобі бринить, думаю я. Ізабелла зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку та м'ясисту стеблину, з якої виступає сік.