Шварцкопф — Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Глум щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька спілок, щоб подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом він попав у власні тенета: гонитва за спілками припала йому до вподоби, і тепер він сам збирає їх — не так відверто, як Глум, а потаємно, так би мовити, з чорного ходу; така нечесна конкуренція завдає Глумові чималого клопоту.
— Шварцкопф не так зразу й казиться, — зауважую я, щоб подражнити Герберта.
— Цього разу сказиться! Адже тут "ідеться не тільки про вінок і прапор — за труною крокуватимуть члени спілки в мундирах…
— Мундири заборонено, — лагідно пояснюю я. — Ми програли війну, пане Глуме, ви хіба забули? Вам треба було вступити в спілку поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.
Я бачу, що Глум намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, як він через кілька місяців стане членом-уболі-вальником спілки поліцаїв "За міцні кайдани". Але поки що він заперечує мені:
— До того часу, як я помру, мундири давно вже буде дозволено носити. А то як же боронити інтереси вітчизни? Не будемо ж ми бічно поневолені!
Я дивлюся на його брезкле обличчя з полопаними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово "поневолені". Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.
— Крім того, — кажу я, — за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Так проводжають на кладовище лише кадрових військових.
— За моєю труною теж ітимуть! Сьогодні вночі мені дано тверду обіцянку. Сам президент пообіцяв.
— Аякже! Чого п'яний не наобіцяє!
Герберт ніби не чує моїх слів.
— І не тільки це, — шепоче він. — Головне, що буде салют над могилою.
На його невиспаному обличчі — зловтішний тріумф.
Я сміюся йому у вічі.
— Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні носити зброю також заборонено! За Версальською угодою, пане Глуме. Тож поставте хрест на свої мрії про салют.
Та Герберта ніщо не бере. Він хитро усміхається й хитає головою:
— Що ви там знаєте! В нас давно вже є таємна армія. Чорний рейхсвер! — Він хихотить. — Я матиму салют! Через кілька років однаково все буде, як і було. Загальна військова повинність і армія. А то як же нам жити?
Вітер приносить із-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби плескає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Глум чхає.
— Шварцкопфа остаточно переможено, — самовдоволено каже він. — Президент спілки пообіцяв мені, що його ніколи не пустять до них.
— Він може вступити в спілку колишніх артилеристів, — кажу я. — Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.
Праве око в Глума нервово сіпається, але він махає рукою.
— Це все жарти. В місті є тільки спілка стрільців. Ні, Шварцкопфові каюк. Завтра я зайду до вас, погляну на пам'ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.
Він вибирає собі пам'ятник, відколи я працюю в Кролів. За це його й прозвали Чумою. Герберт — вічна пані Нібур. Він ходить від нас до Гольмапа й Клоца, а звідти до Штайн-маєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну втіху в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі й пам'ятник, проте Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому — на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає в термос кави, бере склада-ний стільчик, пакунок тістечок і з великою приємністю просиджує там кілька годин, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням на пам'ятник він ще й досі вимахує перед носом фірм, що торгують надгробками, як погонич морквиною перед мордою осла. Хоч як ми скачемо, а спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться прогавити якусь чудову новинку — електричний дзвінок у домовині, телефон абощо.
Я неприязно дивлюся на нього. Швидко він відплатив мені за гармати!
— Ви нічого не дістали нового? — поблажливо питає він.
— Нічого, що могло б вас зацікавити… За винятком хіба… але його вже майже продано, — відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.
Герберт клює на мій гачок.
— Що саме?
— Це не для вас. Грандіозна річ, але вважайте, що продана.
— Та що ж саме?
— Склеп. Видатний твір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…
Глум сміється.
— У вас немає в запасі давніших вигадок?
— Ні. Така річ промовляє сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, щоб кожного року день його смерті відзначали у вузькому колі. Це буде ніби щороку новий похорон. Розмір склепу якраз розрахований на це: там є лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не гляне!
Глум знову сміється, але вже не так зверхньо. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає від річки до нас невагоме бліде срібло.
Глум перестає сміятися.
— То у вас є такий склеп? — питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, що боїться прогавити чудову нагоду.
— Та забудьте ви про нього! Шварцкопф його майже купив. Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір'я!
— Я не люблю качок. Вони мають присмак болота. То я прийду подивлюся на ваш склеп.
— Не поспішайте. Побачите його в природному оточенні — коли Шварцкопф поставить його на кладовищі.
Глум знову сміється, але цього разу вже трохи силувано. Я теж сміюся. Ми не віримо один одному, але кожен із нас ковтнув принаду: він — Шварцкопфа, а я — надію на те, що цього разу він, може, не вислизне вже з наших рук' "
Я йду далі. Зі "Староміського двору" тхне тютюном і вивітреним пивом. Я заходжу на заднє подвір'я. Переді мною — мирна картина. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара сопуху з вишнівки, ялівцевої та хлібної горілки, наче віє запашний пасат з острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки й гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, утрачений рай, думаю я, бодай хоч уві сні, ось воно, велике братерство!