Пригощаючи Різенфельда кавою, я поглядаю у вікно й бачу Генріха Кроля, що йде подвір'ям. Крім інших своїх вад, цей комерсант-патріот має ще й погану звичку рано вставати. Він називає це: "Підставляти груди вільній природі божій". Звичайно, бога він уявляє собі не якоюсь там лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.
Він жваво трясе Різенфельдові руку. Різенфельда зустріч не дуже тішить.
— Не затримуйтесь через мене, — каже він. — Я тільки вип'ю кави й подрімаю, поки треба буде йти.
— Ну, що ви! Такий дорогий гість! І так рідко буваєте в нас! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок, щоб пригостити пана Різенфельда?
— Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері,— відповідаю я. — Здається, в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана безладність! У кайзерівській Німеччині було інакше.
Генріх кидає на мене лютий погляд і коротко питає:
— Де Георг?
— Я не сторож вашому братові, пане Кролю, — відповідаю я біблійною фразою знову голосно, щоб повідомити Георга про ще одну небезпеку.
— Ви не сторож братові, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.
— Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, з палкої любові до свого фаху і з дружньої пошани до володаря оденвальдського граніту я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, мабуть, помітили, пане Кролю.
— От бачите, — гірко мовить Генріх Різенфельдові.— Через це ми й програли війну. Через хистку інтелігенцію і через євреїв.
— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.
— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.
— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд.
Генріх збентежено дивиться на нього.
— А, ви жартуєте, — знехотя каже нарешті він. — Я збуджу Г еорга.
— Я б його не будив, — голосно зауважую я.
— Прошу не давати мені порад!
Генріх підходить до дверей. Я не тримаю його. Георг же не глухий і, мабуть, досі замкнувся на ключ.
— Нехай собі спить, — каже Різенфельд. — Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.
Генріх зупиняється.
— Чому б вам не прогулятися на вільну природу божу з паном Різенфельдом? — питаю я. — А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас напечуть свіжих булочок, похмуре царство смерті буде оздоблене букетом свіжих гладіолусів, і Георг уже сидітиме тут, поголений і напахчений одеколоном.
— Боронь боже, — мурмоче Різенфельд. — Я краще залишуся тут і посплю.
Я безпорадно стискаю плечима. Мабуть, мені таки не пощастить спровадити його звідси.
— Про мене, то й залишайтесь, — кажу я йому. — А я тим часом піду славити господа.
Різенфельд позіхає.
— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Бог та й бог, ви кидаєтесь ним, як камінцями.
— В тім-то й лихо! Ми всі стали з ним запанібрата. Бог завжди був найближчим приятелем кайзерів, генералів і політиків. А нам забороняли навіть вимовити його ім'я. Але я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!
Різенфельд відмахується від мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Хай Георг сам дає собі раду. Єдине, що я здатен зробити, це піти з дому — може, тоді й ці двоє підуть. Про Генріха я не турбуюся: Різенфельд якось уже спекається його.
Місто вмите росою. До початку відправи ще більше як дві години. Я повільно чвалаю вулицями. Так рано гуляти я не звик. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок. Хвилину я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми "Бок і сини", що випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в малесеньких барильцях.
Хтось плескає мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позад мене стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Глум, на прізвисько Чума.
Я сердито дивлюся на нього й питаю:
— Доброго ранку чи доброго вечора? Ви вже встали чи ще не лягали спати?
Герберт відригує таким сопухом, що в мене мало не виступають на очах сльози.
— Отже, ще не лягали, — роблю висновок я. — І не соромно вам? Яка ж причина була отак упиватися? Жарт? Чи щось поважне? Іронія? Чи звичайний розпач?
— Відзначали вступ до спілки, — каже Герберт.
Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертові це подобається, тому я кажу:
— Це глум, а не причина!
— Вступ, — самовдоволено править своєї Герберт. — Мій вступ у члени спілки. Довелося пригощати керівників. — Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім переможно виголошує: — Спільки стрільців "Фронтові товариші". Розумієте?
Я розумію. Герберт Глум — колекціонер спілок. Інші люди збирають поштові марки чи пам'ятки війни, а Герберт — спілки. Він уже член більше ніж десяти спілок — не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов'язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: мріє, щоб після смерті йому влаштували найпишніший у місті похорон. Та оскільки він не може залишити на це доволі грошей і не має нікого, хто б оплатив такий похорон, то й вирішив стати членом усіх спілок, які лише можна знайти. Він знає, що кожна спілка, коли помирає її член, приносить вінок із написом — така його перша мета. Крім того, за домовиною завжди йде делегація від спілки зі своїм прапором — на це Герберт теж має надію. Він вирахував, що вже тепер може сподіватися на дві машини вінків, а це ж іще не кінець. Гербертові лише недавно минуло шістдесят, і він має досить часу, щоб вступити ще в якісь спілки. Він, звичайно, член спілки співаків Бодо Ледергозе, хоч не проспівав жодної ноти. Він не активний її член, а член-уболівальник, так само як і спілки шахістів "Слава коневі", спілки гравців у кеглі "Всі дев'ятки" і спілки аматорів тераріумів та акваріумів "Pterophyllum scalare", куди я його привів, сподіваючись, що за це він замовить собі в нас надмогильний пам'ятник. Та Герберт нічого не замовив. Тепер, видно, йому пощастило вступити і в спілку стрільців.
— Хіба ви були коли-небудь солдатом? — питаю я.
— Навіщо? Я член спілки, й цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться з люті, коли дізнається про це.