Надворі чути легку ходу. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір'ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад потрібний закоханим як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то господиня влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім'я моралі й заздрощів, у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцай, а на кімнату в готелі немає грошей— куди ж їм дітися? На нашому подвір'ї їм ніхто не заважає. Більші пам'ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обійматися в затінку. Великі пам'ятники з хрестами, як і раніше, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватися на траві. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, котиться туман, чути уривчастий віддих, а голови в дівчат, в коси яких учепилися руками хлопці, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Попередження, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум'ям?
Раптом я чую в провулку ходу Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, невтомний вояк, що вимуштрував не одне покоління нещасних новобранців, добре налигався. Я вимикаю світло. Він зразу ж простує до чорного обеліска. Я беруся за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:
— Кнопфе!
З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки долинає голос.
— Кнопфе! — знов гримаю я. — Тварюко! І тобі не соромно? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свинюко?
Фельдфебель знов обертається.
— Що? — белькоче він. — Хто тут такий?
— Поганцю! — кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. — Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюся до тебе!
Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.
— Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов'язки фельдфебеля! — гукаю я. — Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти споганював камені, призначені для цвинтарів? — І ще суворішим тоном наказу сичу: — Струнко, мерзенний споганювачу надгробків!
Команда діє. Кнопф виструнчується. В його вирячених очах відбивається світло місяця.
— Кнопфе! — веду я далі зловісним голосом. — Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в солдати! Ти ганьбиш честь німецького вояка і спілку відставних фельдфебелів!
Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.
— Кайзер? — шепоче він.
— Застебни штани і гайда звідси! — глухо наказую я. — І затям: коли ти ще хоч раз наважишся на таке свинство, то будеш переведений у солдати й кастрований. Запам'ятай— кастрований! А тепер гайда звідси, брудна шкапо!
Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж по тому з саду вискакують закохані, як пара наполоханих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.
XIV
Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже домовлено. Отто Бамбус сподівається, що вона додасть сили його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче отримати там імпульс для своєї поеми "Казанова" та для циклу задуманих верлібрів "Демонічна жінка", і навіть Матіас Грунд, автор книжки про смерть, гадає, що винесе звідти кілька цікавих деталей для "Останнього марення параноїка".
— А ти, Едуарде, чому не йдеш із нами? — питаю я.
— Нащо мені йти, — згорда відповідає він. — Я маю все, що мені треба.
— Невже? Так-таки й маєш?
Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.
— Едуард спить з усіма покоївками свого готелю, — пояснює Ганс Гунгерман. — Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.
— З покоївками? Це ти спав би з покоївками! Вільні ритми, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це давнє моє правило.
— Аз гостями теж ні?
— З гостями? — Едуард зводить очі до неба. — Ну, з ними, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… — він робить паузу.
— Що наприклад? — питаю я.
Кноблох маніжиться:
— Кавалер повинен бути скромним.
На Гунгермана раптом нападає кашель.
— Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?
Едуард зневажливо посміхається — та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: до кімнати входить Валентин Буш. Він, хоч і непричетний до літератури, вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути присутнім при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.
— Як справи, Едуарде? — питає Валентин. — Чудово, що ти ще живий, правда ж? А то як би ти втішався з герцогинею?
— Звідки ти знаєш, що таке було? — вражено питаю я.
— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже всього випили. Проте я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я врятував його для такої пригоди.
— То було давно, ще перед війною, — квапиться пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.
— Хай буде й так, — примирливо каже Валентин. — Але після війни ти теж не пас задніх і втішався як хотів.
— У такі часи?
— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона як ніколи схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням тепер доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там із пляшкою доброго вина, Едуарде?
— Нема часу, — не розгублюється Едуард. — Даруй, Валентине, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.
— Ти хіба також ідеш із нами? — питаю я.
— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Аж тепер я згадав про це. Обов'язок є обов'язком.
Я сміюся. Валентин підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.
Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрасе, 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрасе, трохи елегантніший. Він розташований на околиці, в маленькому будиночку, обсадженому тополями. Я його добре знаю, бо провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де 6 напитися лимонаду, потрапили на Банштра-се, 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх ресторанах. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її дали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а другого гарячого дня зайшли знов, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб приготувати потім уроки на вільному повітрі біля струмка. Привітні жінки й тепер з'явилися в залі й були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі й допомагали, наче були нашими вчительками. Вони слідкували, щоб ми виконували письмові завдання, перевіряли наші оцінки, вислуховували те, що ми мали вивчити напам'ять, і давали шоколаду, коли ми. готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувалися. Ми ніколи не думали, хто вони такі, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінками не цікавляться. Невдовзі ті дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми приходили, кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках схвильовано питали нас: "Ну, як там письмова робота з географії? Добре чи погано?" Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тож вийшло так, що частково своє виховання я отримав у верденбрюкському домі розпусти; можу лише сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке я дістав би вдома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почалися екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.