— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can? [31]— А чому він мав би не дозволити? — каже Герда. — Він тільки радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?
Ця змія зве його вже на ім'я.
— Авжеж, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…
Я задоволено дивлюся на нього — він червоний, розлючений, губи скривлені в злій посмішці.
— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Тобі вже три кроки до нареченого? Чи це просто любов до природи?
— Едуард дуже чутливий до краси, — зауважує Герда.
— Це в нього є,— погоджуюсь я. — А ти їси звичайний обід? Тверді битки по-кенігсберзькому з якою-небудь несмачною німецькою підливою?
Георг сміється.
— Едуарде, покажи, що ти справжній кавалер! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це неправда. Ми маємо…
— Битки по-кенігсберзькому! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запросимо їх на битки. Я подбаю, щоб якнайкраще приготували…
— Полядвицю з козулі,— докінчує Герда.
Едуард сопе, як зіпсована парова машина.
— Це зовсім не мої друзі,— каже він.
— Що?
— Ми твої найближчі друзі, як і Валентин, — кажу я. — Ти ще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її відтворити вголос? Якою формою ти тепер віршуєш?
— Про що ж ви там говорили? — питає Герда.
— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні, ось вони хто! Вони уявлення не мають про те, яке життя суворе.
— А хто ж, крім грабарів і трунарів, більше знає про те, яке суворе життя, ніж ми? — кажу я. І раптом чую слова Герди, що лунають для мене, як грім з ясного неба:
— Та де там! Ви тільки знаєте, що смерть безглузда. І тому не можете зрозуміти, яке суворе життя.
Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюся на захопленій ворогом території, проте не складаю ще зброї.
— Від кого це ти, Сивілло над темним виром скорботи, набралася такого? — питаю я.
Герда сміється.
— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші не так ставляться до життя. Едуард, наприклад, — справжній соловей.
Сите Едуардове обличчя розквітає.
— Ну, то як з полядвицею? — питає його Герда.
— Та, врешті, чом би й не пригостити їх?
Едуард зникає. Я дивлюся на Герду.
— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати твою люб'язність?
— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, та й годі.
— А що таке життя?
— Те, що цієї миті відбувається.
— Браво! — каже Георг. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.
— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.
Герда сміється.
— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георгові.— Ви не могли б хоч трохи розтлумачити йому, що не все завжди
буде його власністю? А надто, коли він сам нічого не робитиме для цього?
— Я весь час намагаюся пояснити йому це, — відповідає Георг. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважають йому зрозуміти мене. Він аж тоді виправиться, коли помітить, що це просто перелицьований егоїзм.
— А що таке перелицьований егоїзм?
— Юнацьке марнославство.
Герда регоче так, що аж столик дрижить.
— Мені це марнославство подобається, — каже вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Від фактів ніде не дінешся.
Я не наважуюсь запитати, чи справді від фактів ніде не дінешся. Герда сидить навпроти мене, щира, спокійна, і, тримаючи в руці ножа, чекає ще на одну пайку полядвиці. Обличчя її покруглішало: погладшала на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене й зовсім не бентежиться. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю право на неї? І хто кого цієї хвилини обдурює?
— Це правда, я обріс атавістичним егоїзмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa! [32]
— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лише тоді, коли це необхідно.
— А коли це необхідно?
— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.
— Браво! — знов каже Георг.
Цієї миті приносять печену полядвицю з козулі, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На виду в нього грає якась нова, незрозуміла мені усмішка, повна ситої зверхності. Час від часу він потай посилає її Герді, як в'язень посилає з в'язниці записку. Проте Герда, коли Едуард не бачить, усміхається до мене так само, як і раніш, — відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, та в мене таке почуття, ніби за своїм досвідом вона старша за мене принаймні років на сорок.
— Їж, хлопчику, — мовить вона.
Я їм, але мене мучить сумління й велике недовір'я, і полядвиця з козулі, цей делікатес із делікатесів, раптом перестає мені смакувати.
— Ще шматочок? — питає мене Едуард. — Чи, може, дати трохи брусничної підливи?
Я вражено дивлюся на нього й почуваю себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер із солдатських часів запропонував мені, новобранцеві, поцілувати його. Георг також занепокоєний. Я знаю, потім він пояснюватиме неймовірну щедрість Едуарда тим, що Герда вже спала з ним, — але цього разу я маю рацію, а не він. Полядвицю з козулі вона діставатиме доти, доки не віддасться йому. А після того матиме тільки битки по-кенігсберзькому з німецькою підливою. І я певен, що Герда також знає це.
І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір'я довір'ям, проте в Едуарда в барі надто багато різних лікерів.
Над містом повисла тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна й чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх брами до Кнопфової квартири й там під прямим кутом завертає на подвір'я. Але з подвір'я її не видно.
Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Учора було тільки одне самогубство, зате аж два страйки. Після довгих переговорів службовцям, нарешті, підвищили платню, та за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від підвищення хіба що один літр молока на тиждень. А другого тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилося ще на сто п'ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання недоїдків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців воно буде вирішене. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в родичів і знайомих, щоб не померти з голоду.