Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.
— Що з вами? — питає Георг. — Ви погано себе почуваєте?
— Хвилинку! Мені треба навіяти на себе відповідний настрій.
Оскар заплющує очі, а коли знов розплющує їх, вони вже блищать вологою. Він і далі пильно дивиться на Георга, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і сльози котяться йому по щоках. Оскар дістає хусточку і обережно витирає їх.
— Ну як? — питає він і дивиться на годинник. — Рівно дві хвилини. А бува, впораюся й за одну, коли в домі лежить небіжчик.
— Чудово. — Георг наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. — Вам треба було б стати артистом, пане Фуксе.
— Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але, крім нього…
— Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?
— Уявою, — скромно відповідає Оскар. — Можу уявити собі будь-яку картину.
— А що ж ви оце тепер уявляли?
Оскар-випиває чарку.
— Щиро казати, вас, пане Кролю. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об'їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете відігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.
Георг проводить рукою по обличчю. Воно ще ціле.
— Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли працюєте на них? — питаю я.
Фукс хитає головою.
— Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишилися багаті й здорові і нарешті померли без мук, уві сні, від паралічу серця, — і в мене сльози течуть з люті.
Георг сплачує йому комісійні за дві його зради.
— Останнім часом я ще навчився майстерно хлипати, — каже Оскар. — Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.
— Пане Фуксе, переходьте до нас! — палко вигукую я. — Ваше місце — у фірмі, де люди користуються мистецькими методами, а не там, де просто деруть гроші.
Плаксивий Оскар, приязно усміхаючись, хитає головою і прощається.
— Не можу. Мені потрібно хоч трохи зради, а то я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?
— Розуміємо, — каже Георг. — Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.
Я записую адреси замовників на аркуші паперу й віддаю його Генріхові Кролю, який на подвір'ї помпує велосипедні шини. Генріх зневажливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара шахраєм, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.
— Раніше нам не треба було так ганьбити себе, — каже він. — Добре, що мій батько не дожив до цього.
— Ваш батько був піонером торгівлі надгробками, і він би не тямився з радощів, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, — відповідаю я. — Я роблю такий висновок із того, що чув про нього. Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з-усіх боків пам'ятник з хрестом, який ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недоплатили? Ви знаєте, чого тепер ті гроші варті? За них не купите й самого цоколя.
Генріх щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Я повертаюся до контори, задоволений, що трохи збив із нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав із даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.
— А що робити зі старою? — питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?
— Звичайно, — каже Георг.
Ринва стоїть прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара на свіжому повітрі. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мене осяває блискуча думка.
— Залиште ринву тут, — кажу я. — Нам вона ще буде потрібна.
— Навіщо? — питає Георг.
— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.
Генріх Кроль сідає на велосипед і їде. Ми з Георгом стоїмо перед дверима і п'ємо пиво, яке нам подала з кухні крізь вікно пані Кроль. День сьогодні дуже гарячий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він щойно пообідав і йде спочивати у вистеленій стружками труні. Навколо пам'ятників з хрестами пурхають метелики. В перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.
— Як там долар? — питаю я. — Ти не дзвонив?
— Піднявся на п'ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Різенфельдів вексель вартістю одного маленького надгробка.
— Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не печ репаде. Втрачаєш необхідний запал, правда ж?
Георг сміється.
— І необхідну ділову поважність. Звичайно, це не стосується Генріха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
— Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про поважність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лише про буття, про буття взагалі, про повноцінне існування, про життя, і тільки про життя. Крім цього, більше ні про що. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б божевіллям.
— Браво! — вигукує Георг. — За цю нісенітницю ти заслуговуєш на ще один кухоль пива. — Він бере кухлі й передає їх крізь вікно. — Шановна пані, ще раз те саме, будь ласка.
У вікні з'являється сива голова пані Кроль.
— Може, дати вам маринованого оселедця та огірка?
— Неодмінно! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, — каже Георг, простягаючи мені кухоль. — А ти ж хворий на неї?
— У моєму віці кожна порядна людина хвора на світову скорботу, — спокійно відповідаю я. — Це право молодості.
— А я думав, що твою молодість украла армія.
— Таки вкрала. І я ще й досі шукаю її і ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійне відчуття болю у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знов настає та мить, коли дивишся впритул у золотаво-зелені очі буття. Я побожно п'ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій м'яз прийняв сонячну купіль.
— Ми знов і знов забуваємо, що живемо на цій планеті лише короткий відтинок часу, — кажу я. — Тому в нас цілком хибний комплекс світової причетності — наче в людей, що живуть вічно. Ти помітив це?