— Де товстун?
Ніхто не знає.
— Може, так потоншав, що ми його не бачимо? — каже хтось і регоче, аж захлинається, зі свого дотепу.
Двері відчиняються, і в них з'являється товстун, зігнувшись мало не до землі і спотикаючись, а за ним іде в яскраво-червоному кімоно пані Бекман. Вона скрутила йому руки за спиною і штовхає його до майстерні. Наостанці вона дає товстунові добрячого стусана, і він падає сторч головою між жіноче взуття. Пані Бекман стріпує руками, ніби обтрушує з них порох, і виходить. Карл Бріль стрибає, як тигр, до товстуна й підводить його на ноги.
— Ох, руки! — стогне невдатний коханець. — Вона викрутила мені руки! А живіт! Ох, живіт! Ну й удар!
Усі без пояснень розуміють, що сталося. Пані Бекман — гідна супротивниця Карла Бріля, аматора зимового купання й першорядного гімнаста. Вона вже двічі ламала йому руку, не кажучи про те, що вона могла накоїти вазою або кочергою. Ще не минуло й півроку, як вона застукала вночі в майстерні двох злодіїв. Вони потім довго лежали в лікарні, а один, якого вона тріснула по голові залізним копилом, так і не оклигав до пуття. Він оглух на одне вухо й відтоді заговорюється.
Карл тягне товстуна до лампи. Він аж побілів із люті, але більше, вже нічого не може зробити — товстун готовий. Це було б те саме, що лупцювати тяжко хворого на тиф. Товстун, мабуть, дістав страхітливий удар у ту частину тіла, якою хотів учинити гріх. Ходити він нездатний. Карл не може його навіть вишпурнути надвір. Ми кладемо його в кутку майстерні на обрізки шкіри.
— У Карла тим гарно, що завжди так затишно, — каже котрийсь із гостей і пробує напоїти піаніно пивом.
Я йду Головною вулицею додому. В голові в мене все плутається: я забагато випив, але мені й хотілося цього. Світяться ще тільки поодинокі вітрини. Туман пливе повз них і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вітрині м'ясної крамниці цвіте кущ альпійських троянд. Біля нього виставлене забите порося з цитриною в блідому рилі. Смачно, по-домашньому розкладено кільця ковбас. Картина сповнена настрою: в ній гармонійно поєднано красу й практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.
На темному подвір'ї я наштовхуюсь у тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я наскакую на Кнопфа з розгону, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.
— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знов зупинились тут? Не можете справді зробити все, що треба, в себе вдома? Або стали б на розі вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.
Кнопф відпускає обеліск.
— Чорт, тепер потекло в штани, — мурмоче він.
— Нічого вам не станеться. Ну, та вже кінчайте, коли почали.
— Пізно.
Кнопф, спотикаючись, суне до своїх дверей. Я підіймаюся сходами нагору. Дорогою я вирішую послати завтра Ізабеллі на виграні в Карла Бріля гроші букет квіток. Щоправда, для мене з такого заходу добра ніколи не виходить, але нічого іншого я не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабелли, — але ж вона навіть не знає, хто я такий. Та хіба взагалі хтось знає щось про іншого?
XIII
У нашій конторі сидить агент Оскар Фукс, на прізвисько Плаксивий Оскар.
— Що нового, пане Фуксе? — питаю я. — Як там у селах з грипом?
— Нічого особливого. Селяни добре харчуються. Не те що в місті. В мене є двоє замовлень, Гольман і Клоц, як видно, укладуть угоду. Пам'ятник, червоний граніт, полірований з одного боку, два цоколі з рельєфом, півтора метра заввишки, ціна два мільйони двісті тисяч марок, а другий менший, метр десять заввишки, за мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять відсотків.
— П'ятнадцять, — машинально кажу я.
— Двадцять, — наполягає Плаксивий Оскар. — П'ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. То навіщо зраджувати їх?
Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, дають йому десять відсотків і сплачують витрати на дорогу. Витрати йому сплатять і так, отже, він хоче заробити в нас додатково десять відсотків.
— Плата готівкою?
— Це вже самі домовляйтеся. Замовники — люди заможні.
— Пане Фуксе, чом ви зовсім до нас не перейдете? — питаю я. — Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першорядний агент.
Фукс підморгує мені.
— Так цікавіше. Я чутлива людина. Коли серджуся на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.
— В цьому щось є,— кажу я.
— Отож. Тоді я зраджував би вас Гольманові й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки — нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.
— Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!
Фукс усміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, коли зіграє Карла Гайнца в п'єсі "Старий Гай-дельберг".
— Робимо що можемо, — з убивчою скромністю мовить він.
— Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?
Оскар, який раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав небіжчик, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози коли захоче, як видатний артист. Це безперечно величезний поступ. Йому вже не треба входити в дім у сльозах, як було з цибуляною технікою. Раніше, якщо торг затягувався, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же, навпаки, він заходить з сухими очима і, розмовляючи про небіжчика, починає проливати сльози, що, певна річ, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від колишніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі померлого заспокоюють і втішають його.
Зі своєї кімнати виходить Георг Кроль. Під носом у нього кадить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він зразу ж приступає до діла:
— Пане Фуксе, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки мерзотна пропаганда наших конкурентів?