— Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?
— Тому, що хочу вберегти себе від передчасного цинізму й доморощеного відчаю, — відповідаю я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. — Не кожен може задовольнитися простою вірою у святу трійцю й заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, яку ви і ваші шановні колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім'я бога і в ім'я любові до ближнього, — припускаю, що ви робили це не так ревно, трохи ніяково, зате ваші колеги дуже бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами й палаючи жадобою перемоги.
Бодендік струшує краплі дощу зі свого чорного капелюха.
— На фронті ми давали смертельно пораненим останню розраду — про це ви начебто зовсім забули.
— Ви не повинні були допустити, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм парафіянам воювати? Ось який був ваш обов'язок. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу нашої зброї. Як ви гадаєте, Христос молився за перемогу галілеян над філістимлянами?
— Мабуть, дощ викликає у вас підвищену емоційність і нахил до демагогії,— спокійно каже Бодендік. — Вам, певне, добре відомо, що з допомогою спритного тасування фактів, недомовок, перекручень і однобокого тлумачення можна напасти на все що завгодно.
— Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди товкли в школі та на уроках закону божого про темні, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю тепер про це й переконуюся, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.
— Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. І протилежне тому, що вона доводила, також. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.
— Авжеж, — кажу я. — Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.
— Гностиків! Що ви про них знаєте? — з образливим подивом питає Бодендік.
— Достатньо для того, щоб мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті,— це цінувати толерантність.
— Толерантність… — починає Бодендік.
— Толерантність! — наголошую я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Уміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
— Одне слово, анархія, — тихо, але раптом дуже гостро каже Бодендік.
Ми стоїмо перед каплицею. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей долинає ледь чутний запах ладану.
— Толерантність, пане вікарію, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не маєте права визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині спроможні дати людині вічне блаженство! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може відпустити гріхи, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної релігії, тільки ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.
— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна каплиці.— Розрада для тих, хто боїться життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба й залякування пеклом, гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?
— Гучні слова! — мовить Бодендік, знов спокійний, са-мовпевнений і трохи глузливий.
— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас також немає нічого іншого, крім гучних слів.
Ми заходимо до каплиці.
— У нас є святі таїнства…
— Так…
— І віра, що тільки тупоголовим, яким їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу. Отак от, жалюгідний дощовий черв'яку на ниві тривіальності!
— Браво! — кажу я. — Нарешті й ви заговорили поетично. Щоправда, в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.
Бодендік регоче.
— Любий мій Бодмере, — каже він. — За два тисячоліття свого існування церква вже з багатьох Савлів зробила Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Бадьоро повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть бог і чекає на вас.
Він зникає зі своєю парасолею в ризниці — вгодований чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти, вбраний химерніше, ніж гусарський генерал, і буде вже представником бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки "Йоганнісбергера", коли Еду-ард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, що захотіла б стати солдатом.
Після відправи я гуляю з Ізабеллою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабелла одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, коси прикриті маленьким капюшоном, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому, крім нас, у парку немає нікого. Я вже давно забув і про Боден-діка, і про глухий гнів, що часом без жодної підстави так і б'є з мене брудним фонтаном. Ізабелла йде поряд. Я чую крізь шелест дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.
Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.
— Ти замало мене кохаєш! — вигукує вона.
Я вражено дивлюся на неї й кажу:
— Як можу.
Якусь мить Ізабелла стоїть мовчки. Потім мурмоче:
— Замало. Завжди замало! Завжди, завжди замало!
— Так, — погоджуюсь я. — Мабуть, ніколи не любиш достатньо. Ніколи в житті й нікого. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.
— Замало, — проказує Ізабелла так, ніби зовсім не чула моїх слів. — А то нас не було б і досі двоє.
— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?
Вона киває головою.
Я згадую свою розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.
— Ми завжди повинні залишатись кожне собою, Ізабелло, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.