Едуард намагається відбутись якнайдешевше.
— Що тобі дати, Валентине? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.
— Мені не гаряче. Але ти кажеш правду — треба випити найкращого вина, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку "Йоганнісбергера Лангенберга" з виноградників Мумма, Едуарде.
— Його розпродано.
"— Ні' не розпродано. Я питав твого винаря. Ти ще маєш його в льоху понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!
Я сміюся.
— Чого ти регочеш? — розлючено кричить на мене Еду-ард. — Якраз тобі нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! П'єте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентине! Всю кров хочете випити! Трійця дармоїдів!
Валентин підморгує мені, але вираз обличчя в нього поважний, майже врочистий.
— Оце така твоя дяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…
Він закочує рукав і оглядає довгий зубцюватий шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, що був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили й послали на фронт. У перші ж дні, патрулюючи в нічиїй зоні, цей слон дістав кулю в литку, а потім другу і втратив багато крові. Валентин знайшов його, перев'язав і притяг назад в окоп. Поки він його тяг, йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя, без нього той би зійшов кров'ю. Сповнений подяки, Едуард тоді дав слово, що Валентин ціле своє життя зможе безкоштовно їсти й пити у "Валгаллі". Ударили по руках — Валентин лівою, здоровою. Ми з Георгом були свідками.
1917 року все це ще нікого не хвилювало. Верденбрюк був далеко, війна поряд, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у "Валгаллу". Та вони повернулися: Валентин — після того, як його ще двічі поранило, а Едуард — гладкий і круглий, бо його знов забрали на кухню. Спочатку Едуард справді почував удячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть вивітреним німецьким шампанським. Але з роками його почуття пригасли. Тим паче, що Валентин перебрався до Верденбрю-ка. Раніше він жив у іншому місті, а тепер найняв кімнатку недалеко від "Валгалли" і день у день з'являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, а надто тепер, коли в нього не було жодних турбот, їжі Едуард ще б, може, й не так жалкував, але Валентина вабила й чарка, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер визнавав тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми мізерними абонементами.
— Ну гаразд, — сумно мовить Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити, коли їси, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.
— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентин, штовхаючи мене в бік. — Сімнадцятого року він був іншої думки. Тоді він благав: "Валентине, любий Валентине, врятуй мене, я віддам тобі все, що маю!"
— Неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Еду-ард.
— Звідки ти знаєш? Коли я тяг тебе до окопів, ти божеволів зі страху і сходив кров'ю.
— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мені загрожувала негайна смерть! Не таку маю вдачу!
— Справді,—зауважую я, — такий скнара швидше здох би.
— От я ж і кажу, — хапається за мої слова Едуард — навіть вони здаються йому допомогою. Він полегшено зітхає і витирає чоло. В нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже уявив собі, як у нього через суд забирають "Валгаллу". — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб від нього не почали вимагати ще чогось. — Офіціанте, півпляшки мозельського!
— "Йоганнісбергера Лангенберга", цілу пляшку, — поправляє його Валентин і, обернувшись до мене, питає:— Вип'єш зі мною чарку?
— Ще б пак! — відповідаю я.
— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього вже в угоді аж ніяк не було! Вона стосувалася тільки Валентина! Цей кровопивця з триклятими абонементами й так щодня об'їдає мене.
— Заспокойся, отруйнику, — кажу я. — Це ж чисто карматичний зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі дванадцятирядковий вірш у манері Аретіно, в якому б змалював цей випадок, о лихварю, що багатіє за рахунок свого рятівника?
Едуард захлинається з люті.
— Мені треба свіжого повітря, — бурмоче він. — Шантажисти! Сутенери! Невже вам не соромно?
— Нам соромно за інше, гірше, ніж це, о невинний лантуху з грошима!
Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.
— Ну, то як з відвідинами гріховного дому? — несміливо питає Отто Бамбус.
— Неодмінно підемо, Отто. Ми повинні піти туди задля мистецтва.
— Чому ми найбільше любимо пити в дощ? — питає Валентин, наливаючи знов чарки. — Мало б бути навпаки.
— Ти хочеш завжди мати на все відповідь?
— Звичайно, не хочу. А то про що б ми тоді розмовляли? Просто подумалось таке.
— Може, їх тягне одну до одної, Валентине. Рідину до рідини.
— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.
— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?
— Ай справді,— Валентин з полегшенням киває головою. — Про це я не подумав. То й воєн тепер більше тому, що більше народжується людей?
XII
Бодендік суне в тумані, мов величезна чорна ворона.
— Ну як, — привітно питає він, — і далі поліпшуєте світ?
— Приглядаюся до нього, — відповідаю я.
— О, та ви філософ! Ну й що ж ви помічаєте?
Я дивлюсь на його веселе, рум'яне, мокре від дощу обличчя, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.
— Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років вробив не дуже великий поступ, — відповідаю я.
На мить з його обличчя зникає добродушний, зверхній вираз, та потім воно знов стає таким як було.
— Вам не здається, що ви ще занадто молоді для таких висновків?
— Здається. А ви не думаєте, що це сумнівний аргумент— дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?
— Маю скільки завгодно, але не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення — ознака поверховості?
— Відомо, — втомлено погоджуюсь я. — Я й казав це тіль-ки тому, що йде дощ. Та все ж таки в цьому щось є. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.