Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття з тилу. Та добре йому казати: адже ми затиснуті з усіх боків. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимося серед манекенів Макса Кляйна. Тієї миті я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! — каже він і сопе з напруження.
Я підсовуюсь до Германа й закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавиці. Через нього Герман і дістав прізвисько "Гец фон Берліхінген із залізним кулаком". Він швидко відчіпляє руку й підводиться.
— Дорогу! Йде Гец! — кричу я знизу.
Георг і Віллі миттю розступаються і пропускають Германа. Він вимахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Герман кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Він тримає його за плече і роздає удари сталевою рукою.
— Мерщій до вбиральні! — гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає орудувати протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємося крізь їхні лави і мчимо до вбиральні на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман уперіщує і другого ватажка по роззявленій пащі.
— За нами, Геце! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Та Герман робить іще один захід. Порожній рукав метляється навколо нього — то Герман відчайдушно вимахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два патріоти в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і, затуливши руками очі, кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і окопуємося на жіночій половині. Її легше боронити. В чоловічу половину можна залізти крізь пісуар і напасти з тй-лу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі й розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: їм на допомогу з'явилися ще якісь нацисти. Мені видно кілька їхніх мундирів кольору лайна. Вони пробують удертися до нас із того боку, де стою я з Келлером. Але в колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б'є когось складеним портфелем, у якому, сподіваюся, лежать взірці граніту, а Рене де ла Тур, скинувши з ноги черевика на високому підборі, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є мене головою в живіт, що я аж квакаю. Я завзято відбиваюся, але не маю сили в руках, тому не завдаю ворогові шкоди. Раптом у мене з'являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я машинально підіймаю коліно, чекаючи, що цей бугай знов кинеться на мене. Водночас я бачу картину, що в цьому становищі мені здається найкращою з усіх: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Само'фракійська, поряд із нею Бодо Ледергозе, а за ним уся спілка співаків. Тієї самої миті бугай знов гилить мене головою, але я помічаю, як Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор, падає на нього, Рене теж блискавично опускає руку, і відразу мій напасник несамовито зойкає.
— Струнко, свині! — кричить могутнім генеральським басом Рене де ла Тур.
Дехто з напасників мимоволі виструнчується. Потім до бою стає спілка співаків, і ми опиняємось на волі.
Я підводжуся. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли і потягли за собою поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і нагородив іще когось залізним ляпасом. Ми легко відбулися. В мене на голові гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І знов мучить думка, що таке вже зі мною колись було. Та коли?
— Якби десь ковтнути горілки, — кажу я.
— Буде й горілка, — відповідає Бодо Ледергозе. — А тепер ходімо звідси, поки не з'явилася поліція.
Тієї миті ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.
— Ох ти ж, п'янюго! — спокійно каже вона. — Отак ти дбаєш про дім і дружину?
— Ти… ти… — белькоче темна постать перед нею.
Ліза дає ще одного ляпаса. І раптом у голові в мене прояснюється. Он кого мені нагадували ті удари в живіт. Вацека! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.
— Мій чоловік! — відрекомендовує його Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема. — Ось із яким поганцем я коротаю вік.
Вацек мовчить. Він весь заюшений кров'ю. Рана на лобі, яку я йому заподіяв, відкрилася знов. Крім того, кров тече ще й з маківки.
— Це ви його так почастували? — пошепки питаю я Різенфельда. — Портфелем?
Він киває головою і пильно дивиться на Вацека.
— Бувають же зустрічі,— каже він.
— Що в нього з задом? — питаю я. — Чого він ухопився за нього?
— Оса вкусила, — пояснює Рене де ла Тур, приколюючи; довгу шпильку до блакитного капелюшка на своїх кучерях.
— Моє вам шанування! — вклоняюся я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Оце така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?
Вацек вирячує на мене очі.
— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!
— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує, Ліза.
Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдів удар ще краще пристав до нього — і навіть надяг нову білу сорочку, але домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!
— Ану додому, п'янице! Додому, розбійнику! — каже Ліза і йде від нас.
Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємося. Георг допомагає Лоцові сяк-так приладнати протез.
— Ходімо, — каже Ледергозе. — В моїй кав'ярні ще можна випити. Своїм товариством.
Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його спілки, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його і купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: