Пляшка порожня. Я шпурляю її якомога далі, і вона глухо падає на м'яку ріллю. Я підводжуся. Я випив досить і якраз готовий для "Червоного млина". Різенфельд влаштовує там сьогодні прощальний вечір і вечір чотирьох рятівників життя. Будуть Георг, Ліза, а четвертий я. Мені треба самому де з ким попрощатися, а потім ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п'яна похоронна процесія, повільно йдемо Головною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми ховали, трохи передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ла Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введена житня марка, а Віллі каже, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ла Тур стає дуже мовчазна.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається Головною вулицею нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, відразу ж біжи в кав'ярню Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там спілку співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам потрібна їхня допомога. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашого гурту.
— Ти також тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Друга процесія вже біля нас. Усі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І отого лисого теж! — вигукує ще хтось, показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її миготять.
— Ці боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. Тієї самої миті вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келлером, приєднався до нас біля кав'ярні "Централь".
— Гляди, Германе, щоб вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келлере, якщо опинишся долі, хапай їх зубами!
— Прикривайте тил! — наказує Георг.
Наказ розумний, але цієї миті наш тил — великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його впхнули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й платитимеш відшкодування за збитки. А його стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємося купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного зі старших: він був серед тієї зграї, з якою ми вже мали сутичку в кав'ярні "Централь". За давнім правилом — насамперед усунути ватажків, — я гукаю йому:
— Чого ж ти, боягузе, не нападаєш? Клаповухе гузно!
Але ватажок і не думає нападати сам. Натомість він наказує своїй гвардії:
— Витягніть його сюди!
Троє розбишак кидаються на нас. Одного Віллі кулаком по голові валить додолу. Другий озброєний гумовим кийком і б'є мене по руці. Я не можу його дістати, а він мене дістає. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але його випереджає один із напасників.
— Хапай кийок, Келлере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана й падаю на вітрину. Вона бряжчить, проте, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдягнені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодні-ших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, що надихали вояків на подвиг перед укріпленим возами табором.
Якийсь довготелесий прищуватий хлопець хапає мене за горлянку і притискає до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука моя заніміла від удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дається, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько від нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме тієї миті, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і останнім зусиллям потягти ворога за собою, я бачу таке, що мене самого бере сумнів: може, я млію, і все це марення? Бо з прищуватої голови, як із купи гною, зненацька виростає квітучий калачик. В очах мого ворога з'являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знов випростуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищуватий повільно опускається навколішки. На мій подив, коріння калачика, якого хтось кинув згори, так обплело голову прищуватого патріота, що він вклякає заквітчаний. Такий собі милий нащадок своїх предків, що прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать зелені майолікові черепки.
Горщик був величенький, проте череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю калачик, у корінні якого повно землі, і шмагаю його по очах. Він підіймає руки, щоб протерти очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б'ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає лапи вниз. Я ще раз стьобаю його по очах, сподіваючись, що він знов підійме руки, і тоді я почну все наново. Та він падає ниць, ніби кланяється по-мусульманському, а наступної миті довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезна лялька в бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивайтеся до вбиральні! — чую я Георгів голос.