— Ви ж знаєте, Сидоровичу, що молока сьогодні в колгоспі не видавали нікому.
— Сидорович,— передражнив її рахівник і роблено засміявся.— Був, та загув Сидорович. Чого ви так дивитесь? Давайте хоч води!
Солдати все ще стояли біля порога і ніби обнюхували кімнату. Білявий, зустрівшись поглядом з Оленою Павлівною, пришелепувато посміхнувся. Мати винесла кухоль з водою. Іван Сидорович уже листав лівою рукою книжки, що лежали на столі, і одну по одній скидав на підлогу. Марко побачив свою книжечку з малюнками й нахилився, щоб її підняти, але рахівник наступив на неї чоботом і, не оглядаючись, штовхнув хлопчика в груди кінцем палки. Марко скривився і, вишкірившись, закричав:
— Все одно ми поїдемо, а ви — собака і Гітлер!
Рахівник подивився на нього важкими олов'яними очима і мовчки замахнувся, але Олена Павлівна вчасно прикрила хлопчика руками й крикнула:
— Товаришу, як ви смієте!..
— Досить панібратства, я вам не товариш! Щоб сьогодні о восьмій були в клубі, по-нашому, точно! А тут оселяться двоє офіцерів. Треба пригостити як слід.— Він гидко посміхнувся, повернувся на каблуках і вийшов з кімнати.
Солдати знову заговорили і забігали очима по кутках. На гачку висіла вишита торбочка. Білявий з тою ж дурною посмішкою зняв її з гачка й поклав собі за пазуху. Другий солдат потяг годинник, якого Олена Павлівна залишила на комоді. Третій, наступаючи їй на ноги заболоченими черевиками, заметушився по кутках. Не знайшовши нічого для себе поживного і бачачи, що його приятелі вже виходять, вій потяг з столу скатерку. На підлогу посипалась решта книжок і письмове приладдя. З чорнильниці по підлозі поповзла чорна пляма. Зупинившись перед дзеркалом, солдат підкрутив вуса, підморгнув до витрішкуватого обличчя в дзеркалі і, схопивши ще шкатулочку із ра-кушок, побіг за іншими.
Олена Павлівна упала головою на голий стіл. Мати підійшла до неї і почала гладити по плечах, що здригалися під хусткою.
— Казала я, темна душа у заброди, а очі як у гадюки: "Я вам не товариш!" Навіщо ти нам здався, юда?
Танк голосно заскреготав, підкинув догори тупе рило і, ніби принюхуючись, поповз уперед.
— Хай тебе перша куля влучить, проклятий! А чого 'в клуб, доню? Ой, чує моє серце... Не ходи до них, сховайся краще. Сказав Марко — Гітлер, то й правда, так і жди напасті.
Починало вже сутеніти. Олена Павлівна зірвалася на ноги, змахнула з обличчя сльози й випросталась.
— Тепер нікуди не заховаєшся, мамо, хіба що в ліс. Догляньте Марка, я піду. Синку, слухай бабусю завжди, завжди.— І вона почала його нестямно цілувати.
Над ґанком клубу лопотів червоний прапор, як і вчора, але коли вітер колихнув його, Олена Павлівна побачила чорну свастику, схожу на павука. Селяни ішли до клубу мовчки, з опущеними головами, ніби вони перед кимось завинили.
У залі Олена Павлівна забилася в темний куток. їй було холодно і невимовно тоскно. Темні шибки мінилися від далеких пожеж, гасла і транспаранти були обірвані, і стіни світили білими латками. На сцені стояв голий стіл, а попереду, мов пес, зіп'явся на передні лапи кулемет.
Іван Сидорович з виглядом господаря пройшов до сцени і звідти пильно оглянув присутніх. їх було небагато, а з сільського активу — майже нікого. Нарешті він помітив учительку і глузливо сказав:
— Олено Павлівно, ви не ховайтесь, ідіть наперед. То тільки за більшовиків нас затискали в кутки.
На неї озирнулись колгоспники, і в їхніх поглядах жінка помітила неприхований докір.
Олена Павлівна намагалася ступати твердо, як часто ходила по цих дошках, але зараз підлога ніби упливала з-під ніг і здавалося, що вона ніколи не дійде до сцени. Але Іван Сидорович знову вигукнув:
— До столу, до столу, пані! Будемо тепер чесно працювати!
Прибита важкими поглядами, вона зійшла на місток. Довгов'язий німецький офіцер з с^хим носом стояв уже за столом. Іван Сидорович послужливо підставив йому стілець і, вийшовши наперед, бундючно вигукнув:
— Ну, мужики, діждалися ми нарешті...
— Молшать! — стукнув ображено офіцер по столу кулаком.— Я будет разговаривал.
Іван Сидорович розгублено посміхнувся і, втративши бундючність, слухняно відсунувся за плечі лейтенанта. Офіцер знову стукнув по столу.
— Всім слушать наказ. Читайте руський язик.— І витяг поперед себе білий папірець.
Іван Сидорович знову вибіг із темного кутка.
— Ось пані вчителька радо зробить це. Прочитайте, Олено Павлівно!
Олена Павлівна, мов приречена, взяла папірець. Чорні рядки розпливалися в затуманених очах, але вона все-таки зрозуміла, що їй дали читати відозву до українських селян, їх закликали допомагати німецькому війську і постачати його харчами. Кров шугнула їй у скроні, обпалила обличчя. Офіцер нервово дріботів пальцями по столу. Вчителька продовжувала мовчати, але очі їй мінились, як полум'я на пожежі.
— Шнель! — крикнув офіцер.
Олена Павлівна міцно стулила губи й глянула на колгоспників. Скільки разів вона закликала їх з цього підвищення кріпити оборону країни, а коли треба буде, то й наложити життям за свою Батьківщину, за рідний край!
— Такий час настав,— сказала вона вже голосно, щодалі більше запалюючись.— Німецькі фашисти вже вдерлися в сонячну Україну, вони топчуть наші лани, вони нищать материну мову, вони вбивають нашу радість. Вони вже ось простягають руки до нашого горла, запоганили хати, тепер хочуть запоганити душі.
Папірець дрижав їй у руках. Офіцер повільно відстебнув кобуру.
— Читать наказ!
Олена Павлівна враз замовкла, тільки посірілі губи продовжували в неї нервово смикатись, ніби вона хотіла й не могла викрикнути останнє слово. Лейтенант висмикнув із кобури важкий парабелум. Олена Павлівна повільно роздерла відозву на клаптики й шпурнула їх у перекривлене обличчя лейтенанта.
Постріл тріснув, як суха гілка. Олена Павлівна схопилася за серце, зігнулась наперед, ніби хотіла роздерти й самого лейтенанта, і впала на кулемет. Іван Сидорович з перекривленим від страху лицем поточився за лаштунки. В залі вибухнув стоголосий крик.
Німецький солдат кинувся до кулемета, але доступитись до нього заважало тіло учительки, розпростерте на підлозі.
На її пополотнілому видовженому обличчі навіки застигла горда усмішка.