— Подивись, на що перетворили мене ці нелюди! — вона тремтіла перед Джеваїре, показуючи на глибокі сині пасамани на обвислих грудях і червоно-фіолетові рубці на худих кістлявих плечах. — Бачиш, як вони з мене знущалися?! Нас, кримських циган, вони теж вирішили знищити, як євреїв. І чоловіка мого, і дитину мою, ось таку, як у тебе, і батьків, усіх — всю сім'ю видушили! А я — як кицька, я вижила, втекла від смерті і буду жити! Так, я буду жити, жити на зло усім! Живу як можу... та себе не продаю...
Вона подивилась на перелякану і зацьковану Джеваїре.
— Я рада, що зустріла тебе... Я відразу помітила, що тобі довелося не легше, ніж мені... Удвох нам буде не так страшно й погано, гадаю...
Циганка бурмотіла ці слова, з сором'язливою поспішністю натягувала кофту і все не могла потрапити в рукава.
— Досить дурниці верзти! — посміхнулася раптом. — Досить язиком ляпати, поклади дитину в ліжко і давай щось приготуємо — вечерю треба придумати...
Вечеря вийшла добра: шматок домашнього сиру, житній хліб, цибулина, два яблуки і "чорна" кава. Дитина тихо спала в ліжку. Ледь потріскував каганець із надщербленим склом, кидаючи на маленький стіл хистке кружальце червонуватого світла.
У двері несміло постукали.
Циганка здригнулась, тремтливими пальцями підкрутила ґнота.
— Хто там? — хрипло скрикнула.
У двері пошкреблись, та відповіді не було. Подивившись на стиснуту, як пружина, Джеваїре, циганка видушила із себе жалюгідну посмішку.
— Не бійся, це хтось із сусідів, напевно...
Вона підійшла до дверей, постояла, тримаючись за груди, і рушуче повернула ключа.
— Вибачте... — у кімнату боком, наче роблячи щось непристойне, ніяково протиснувся лейтенант, що допоміг їм сьогодні занести сідло.
— Не лякайтесь, я на хвилину. — Він озирнувся і, впевнившись, що в кімнаті більше нікого нема, зачинив двері і притулився до них спиною.
— Вислухайте мене, заради Бога, тільки не кричіть і не ревіть. Я хочу вам сказати... сказати... попередити... Ви — жінки, та ще з дитиною, — пропадете, якщо... Словом, так. Сьогодні вранці вас будуть виселяти.
Сказавши це, лейтенант замовк і подивився на жінок так, наче боявся, що вони зараз втратять свідомість. Але цього не сталося. Циганка стояла, безпорадно опустивши руки, і дивилась на нього тупим відстороненим поглядом. Очі Джеваїре округлилися і застигли. На її обличчі витанцьовували відблиски полум'я від підкрученого каганця.
— Зберіть усе, що є у вас цінного, і провізію. Ну, й речі. Складіть усе. Вранці буде ніколи. Часу на збір буде дуже мало.
— Куди виселяють? — хрипло запитала циганка. — Лише циган?
— Ні. Кримських татар. І циган, звичайно...
— Для чого? Куди? Лейтенант знизав плечима:
— Я нічого не знаю. Знаю тільки — виселяють. Збирайтесь. Без паніки. І нікому жодного слова, дуже прошу вас...
Він повернувся до дверей, узявся за ручку.
— Я мушу йти... — пробурмотів і після паузи додав: — На чергування.
Він мав вийти зі своїми солдатами за межі міста й оточити його. Те, що вони робили, йому, ще молодому чоловіку, воїну, що пережив немало горя на фронтах і випадково потрапив у війська НКВС, здавалось жахливим сном. Воювати проти цивільного населення він ще не звик...
— Прощайте, — лейтенант вийшов і обережно причинив за собою двері.
Перелякані жінки мовчали. Циганка механічно погладжувала лоба, наче прибирала з очей невидиме пасмо волосся. Потім стрепенулась, забігала по кімнаті.
— Що у нас є цінне?.. Давай-но добре пошукаємо, подруго, може, щось і знайдемо, га? Хто його зна?! Цін-нне!
Вона підскочила до вікна, взяла з підвіконня маленьке люстерко і з силою кинула ним об підлогу.
— Це була найцінніша моя річ! Та їжу ще не забути, треба побільше захопити! — циганка обережно згребла зі стола крихти і висипала на долоню. — Тепер ми не пропадемо, подруго. Можемо навіть до білих ведмедів їхати!..
Вона істерично зареготала і зробила кілька стрімких рухів танцю хайтарма.
Джеваїре набрала кварту води, підійшла до неї.
— Заспокойся, — сказала твердо. — Все у волі Аллаха. Сядь, будь ласка.
— Побіжу, скажу знайомим. Хай збираються. У них —діти. У них —старі. У них — хворі.
— Зачекай, не біжи, — Джеваїре вхопила її за руку. — Не поспішай. На ось, візьми сірники, на вулиці, мабуть, темно, хоч підсвітиш собі. І дивись, у разі чого про лейтенанта —ні слова!
— Хай дорубають моє вим'я, хай відріжуть мої руки —ось їм про лейтенанта, ось! — циганка поплескала себе по заду і вилетіла з кімнати із криком: — Я скоро буду! Лягай спати...
Джеваїре чекала її всю ніч, не склепивши очей. Тисячі думок лізли в голову, осідаючи на серці тяжким камінням. Може, циганка з відчаю наклала на себе руки? Може, вирішила втекти? Або нарвалася, не доведи Аллах, на поганих людей?
Вона не думала, що чекає на них із сином вранці. Що наготувала їй доля, яка з кожною хвилиною підходила все ближче до дверей кімнати, у якій вона сиділа...
Вона не йняла віри, що можуть ось так взяти — і виселити весь народ. Півострів же спорожніє... Ким його заселять? А куди дінуть татар? Вона подумала, що, можливо, треба звільнити місто для якоїсь військової операції, бо ж війна ще не закінчилась, і деякі райони, мабуть, треба звільнити від населення. Вона майже повірила в це, та все ж дослухалася до нічних звуків, щохвилини чекаючи стуку в двері...
Світало... Циганка не повернулась. Джеваїре раптом згадала, що навіть імені її не знає. Великі холодні сльозини набігли на очі: "Дурна я, дурна..."
До будинку під'їхала машина, кинула у вікно снопи яскравого світла. "Все!" — вирішила Джеваїре. Підійшла до дитини. Доторкнулась губами до лоба: гарячий. Заскімлило в грудях: "Мій хлопчик заслаб!"
Вона почала одягати сина. У коридорі загупали. Постукали.
— Відчинено, заходьте, — сказала приречено. І, не озираючись, взяла дитину на руки, підняла сідло. — Я готова — Вона подивилася до солдата, що зайшов у кімнату. Це був здоровий, із великим, роз'їденим віспою, обличчям чоловік. Голубі його очі дивилися з-під вицвілих рудих брів, а вій не було видно зовсім. — Я готова, — повторила Джеваїре. її обличчя було спокійне, очі дивилися рішуче, без страху, без того принизливого страху перед невідомістю, який би, напевно, спотворив її риси.