Дорога вела невеличким бомом, що розм'як і ослиз від недавньої зливи. Вода нанесла каміння й ломаччя, коні посувались поволі, ставлячи ноги між камінням обережно і зграбно, як кози.
Коли бом скінчився і їздці виїхали на змоклу галявину, вони побачили сині дими, навислі над широкою долиною, на якій розкинувся аїл. Ще кілька кроків — і з землі виринули верхи юрт, подібні здалека до обгорілих пнів. Деякі з них ще димились. Хвилина — і з'явилось все село, як на долоні.
Старший загону виїхав уперед і помчав галопом. Вершники поскакали за ним.
Мабаша вони застали непідготовленого, розгубленого; про долю кама він ще нічого не знав, і поява Тріша в супроводі міліціонерів підказала йому щось недобре. Утекти він уже не міг, було запізно.
— Збирайся! — переклав наказ старшого Тріш.
— Куди? — спитав Мабаш жалібно.
— Там скажуть. Поїдемо поки що до Чемала. Мабаш одягнув кожуха і безпорадно став посеред
юрти. Ійнечі сиділа в кутку й уважно розглядала при-шельців.
— Готовий? — спитав Тріш.
— А куди мене? Я не хочу до Чемала.
— Просити не будемо,— переклав Тріш.
— А за що?
— За те, що підбурював людей,— сказав від себе Тріш.
— І він підбурював,— залепетав по-алтайському Мабаш до старшого.— Він і кам Натрус. Вони підпалювали, вони підбурювали людей.
Він так жалібно белькотів, що старший засміявся.
— Що він каже? — спитав старший Тріша.
— Не хоче їхати,— відповів Тріш, негайно зорієнтувавшись.
— Беріть його,— крикнув старший.
Два міліціонери взяли Мабаша під руки і вивели з юрти. Його кругла бочкувата фігура в баранячому кожусі і велике жовте обличчя, спотворене жахом, були такі комічні, що Ійнечі не витримала, щоб не всміхнутись нишком.
Мабаш не встиг нічого сказати жінці, не встиг і оглянутись, як його витягли надвір. Просив дозволити сісти на свого коня, але йому не дозволили. Його підсадили на Трішевого коня ззаду, оточили кіньми і повезли в бік Чемала. Хутко зникли з очей не дуже засмученої Ійнечі в ярку.
Коли вони в'їхали до Чемала, то Мабаш, сидячи на одному коні з Трішем, побачив недалеко від кооперативної крамниці гурт селян, а серед них Садвая, свого лютого ворога, колишнього нареченого Ійнечі. Садвай був бідний і не міг дати за неї такого викупу, як дав Мабаш, і через те вона дісталась останньому. Як не ховався Мабаш, його помітили, і в гурті почалась пожвавлена розмова. Мабаш був певний, що мова йде про нього.
— Палій! — долетіло до його ушей.
— Палій! — крикнув голосно молодий, високий на зріст, парубок і виступив з гурту.
Мабаш ще щільніше притулив голову до спини Тріша, але раптом кінь Тріша став. Йому заступив дорогу Садвай.
— Дайте нам його! — крикнув Садвай до міліціонерів, у— Давайте нам палія! Ми розправимося з ним.
Садвай довідався в Чемалі про пожежу, про участь в ній Натруса і Мабаша, і йому загорілися очі від жадоби помститись і познущатись З ненависного ворога. Побачивши його в супроводі міліціонерів, Садвай зрозумів, що Мабаш вислизнув з його рук, і попробував ще тут дістати його.
— З коня! — крикнув він до Мабаша, але тут наїхав на нього конем міліціонер і зігнав з дороги.
У Чемалі Мабаша не брали на допит. Причетність його до змови Натруса була доведена. Його пересадили на підводу, заздалегідь приготовлену, і він під ескортом невеличкого загону, покірний своїй долі, поїхав, куди його повезли.
Його проводжали вигуки юрми, що зібралась коло аймацької Ради. Він розрізняв окремі голоси, що летіли йому навздогін. Та найболючіші були слова Садвая. Той знущався з нього, називаючи найнепристойнішими словами.
— Що переказати Ійнечі? — верещав Садвай. Мабаш совався по возі і сумно поглядав на коні,
що так поволі йшли. Йому якось байдуже стало, що з ним зроблять, куди повезуть, коли б тільки швидше з цього місця, з очей цих проклятих ворогів.
Коли валка зникла з очей селян, Садвай скочив на коня і рушив з місця.
— Куди ти? — крикнули з гурту.
— Доганяти Мабаша! — відповів, усміхаючись, Садвай.
Та всі знали, що він не туди поїхав.
Уже темніло, як Садвай спинився перед юртою Ійнечі. Він хотів тільки передати їй, що бачив у Немалі. Нарешті дочекався, коли можна побути удвох зі своєю коханою.
Таня давно вже працювала в школі і коротала довгі, безпросвітні дні безконечного чекання. Чекала вона вічно на листоношу, хоч знала наперед, що він з'являється в селі двічі на тиждень. З яким нетерпінням вичікувала вона хвилини появи його, і коли приходив з порожніми руками, їй обривалось щось всередині, немов серце відривалось і падало додолу. В її душі, в її грудях було тоді порожньо, мозок переставав працювати, і не було ні думок, ні бажань, нічого. Заточуючись, як хвора, йшла вона до своєї маленької кімнати при школі і там, замкнувшись, просиджувала самотня довгі, тоскні вечори. Ніхто ніколи не бував у неї, ніхто про неї не довідувався. З усіма товаришами порвала зв'язки, бо їй здавалось, що всі з неї сміються.
Тані здавалося, що й діти сміються і показують на неї пальцями. Коли б хоч вийти куди-небудь, побродити, як торік, а тут дощі щодня ллють, не вгаваючи ні на хвилину. Здавалось, що вони ніколи не вщухнуть. Земля, гори, ріки так переситились ними, що коли б із хмар, які заволокли все небо, перестало лити, то гори почали б виливати зайву воду. Тільки мороз міг припинити зливу, але на нього була мала надія,— ще не скоро.
Дні, а головне, вечори тягнулись такі безмежно довгі, що нічим їх не можна було скоротити. Не допомагали й книжки. Читала вона цілими довгими годинами, але й вони кінець кінцем перестали задовольняти. Не раз сяде, бувало, до книжки, очі бігають по чорних рівних рядках, а думи линуть далеко в ніч.
"Хоч би доктор навідався",— думала не раз.
Але чого ж їй чекати після тієї останньої зустрічі? Що вона йому сказала? Чим заплатила за його доброту, за його відданість, за вірну правдиву любов? Нічим! Вона не знайшла для нього жодного теплого слова, бо все забрав той. Усю душу, всі думки, всі теплі слова, пестощі, все! І другому нічого не лишилося.
"Боже мій,—думала вона.—Невже він не напише? Невже він забув-таки навіки?"
Вона казала собі, що він не повернеться, умовляла себе, але якийсь малесенький куточок її мозку заперечував, дражнив, казав: "А може, повернеться?.."