— Що вам сказати? За гроші ця дівчина мені позувала.
— Не вірю, щоб напівдика дівчина, та ще жінка Сходу, роздягалась перед чужим чоловіком.
— Я змалював з неї тільки обличчя, а тіло я домальовував сам.
Явна брехня художника обурила її.
— Знаєте що? — сказала вона твердо.— Я не маленька, і цим мене заспокоїти не можна.
Вона підійшла до картини.
— Скажіть, цю родимку, цю лінію ви намалювали з пам'яті? Та й форма грудей тут своєрідна. Ви дурите мене. Кажіть правду!
Художник стояв приголомшений ударами її питань.
— Що ж вам ще сказати? Я вже сказав, що пішла вона позувати за гроші. Доповню, коли так дуже хочете, що це була дівчина легкої поведінки і, щоб сказати правду, малював я її напівголу.
— Ви кохали її?
Тепер художник у свою чергу щиро обурився. Як вона могла запитувати про таке?
— Слухайте,— сказав він, беручи її руку,—Чого ви хочете? Ви хочете, щоб я закохувався у кожну проститутку? Ви подумайте, що ви кажете? Ви ж не шануєте себе.
— А вона вас кохала?
— Ніколи не цікавився, але думаю, що ні.
— Тоді ви поганий психолог. Ви гляньте на її очі. Це ж очі закоханої. В них жах і безмежне кохання. Ні, тут щось не так. Ви мене обдурюєте. Ви кохали цю дівчину. Я не вірю вам.
Вона впала в крісло і почала плакати. Художник злякався. Прикривши полотно покривалом, він підбіг до неї: сліз жіночих, капризів він не зносив.
— Нінусю! — просив, — Не будьте дитиною. Чого ви плачете? Смішно, їй-богу. Ви казали, що не ревнуєте, і раптом така сцена!
— Ви любили ту дівчину, тому й не писали. Ви мене обманювали. Ви, певно, і зараз кохаєте її.
— Ніночко, клянусь тобі, що ні!
— Не вірю,— плакала вона.
— Ну, чим поклястись тобі? Як довести тобі, що я не винен? Я тільки одну тебе кохаю, і тільки тебе, мою прекрасну. Для тебе я й малював цю картину, про тебе думав, малюючи її, думав, що ти зрадієш, а ти плачеш. Я не знав, що тобі так сподобається водоспад, і хотів тобі подаруівати цю. Скільки я намучився, поки знайшов цю дівчину. Там взагалі жінок красивих нема. Ця випадково заїхала туди, і за допомогою знайомого — один інженер, між іншим, і залицявся до неї,— от за допомогою того інженера, партійця, до речі, і за горші, умовив її позувати. І ще повинен тобі сказати, що цей інженер ревнивий страшенно, так він сидів у моїй кімнаті під час роботи.
— Що то за інженер?
— Та дачник, звичайний собі дачник, що не давав мені працювати, вічно лазив до мене.
— Ти правду говориш?
— Клянусь тобі, що правду. Я не знаю, як можна було таке припустити. Я ж тебе кохаю, золотко моє. Я так стужився за тобою, така там нудьга в тих горах, така глушина, така темрява. Оцю темряву я й хотів відтворити в своїй картині. Ти поглянь...
Він встав і знов підійшов до картини.
— Дивись! — сказав він, знімаючи покривало,— ці потвори, що вилазять з води Чорного озера, це водяні духи Алтаю. Ці ось на березі — це лісові почвари. З води виходить дівчина, яка символізує новий Алтай. Вони хочуть втягнути її в свою чорну воду, затягти в царство тьми. Вона виривається. Ось вони порвали їй сорочку, і видно голі груди...
— Проститутка — символ культури! — промовила ущипливо Ніна.— Оригінально.
— Ти не розумієш. Ніхто ж не знає, що позувала така.
Ніна витерла заплакане обличчя і почала пудрити щоки, забувши вже про картину.
— Чого ж ти не кажеш, чи гарна картина?
— Звичайно, прекрасна, тільки ти зіпсував мені настрій.
— Ах ти, дурненька! Тепер ти віриш?
— Вірю,— сказала вона, гримасуючи.
— Так поцілуй мене разочок.
Ніна підставила йому свої намальовані уста.
— А тепер вип'єм за картини,— сказав художник.— І за нашу любов. Добре?
— Добре,— погодилась вона, зітхнувши, як по довгім плачу заспокоєна цяцьками дитина.
Художник крутнув вмикача, і кімнату залило море світла.
Спустив штори на вікнах.
— Покажи ще раз при світлі,— попросила Ніна. Художник познімав покривала. При світлі картини
виглядали ще кращими.
— Не закривай їх — хай так, я буду дивитись.
— Спершу вип'ємо.
За хвилину вистрелив під стелю корок, і в кришталеві високі келихи полився перлистий трунок.
— За картини! — сказала вона, підносячи вгору келих.
— За мистецтво! Вони випили до дна. Художник наповнив знов келихи.
— Тепер за успіх! — цокнувся з нею. По другому келиху Ніна почала п'яніти.
— Ще один,— попросила вона.— Хочу впитись.
— За любов! — вигукнув художник.
Вони випили по третьому. Ніна скривилась. Очі її посоловіли, стали вужчі, щоки взялись трояндами.
— Мені світ вернеться,— сказала.
Ломов підняв її з крісла і притулив до себе. Ніна стиснула зуби і розтулила уста.
— Цілуй!
Він вп'явся устами в її уста, підняв на руки і поніс на запашне ліжко.
— Світло...— прошепотіла Ніна, закриваючи очі руками.
Ломов незадоволено поклав її і побіг гасити світло...
Забивши камінням печеру, де лежав Натрус в обіймах ведмедя, міліціонери, з Трішем на чолі, спустилися до коней, що паслись внизу під доглядом одного із загону.
Тріша тепер пустили вільно, не стежачи за ним, бо переконались, що говорив правду і що він щиро ненавидів Натруса. Тріш ішов мовчки, попихкуючи мосяжною люлькою. Він думав над тим, що трапилось. Натруса не жалів, бо переконався, що робив він свою шкідливу роботу на користь собі, забуваючи цілком своїх спільників. Тріш пригадав, як кам говорив про Аргачі, як радив убити його, коли б він проговорився. "Він і мене міг убити, коли б зайшла яка небезпека",— подумав Тріш, пориваючись до ножа.
Йому замало було смерті Натруса. Він думав ще познущатися з нього, а це зробив за нього аю.
"Треба буде юрту спалити,— подумав,— або худобу потруїти... Але що винна худоба?!"
Він спинився в своїх думках.на тім, щоб спалити юрту, і, йдучи, обмірковував, як і коли це довести до ладу.
Небачене в горах товариство вийшло на безлісу полонину, звідки видно було коні. Вони порозходились по широкій долині, розшукуючи траву, що виглядала з-під посохлого бур'яну. Чоловік, побачивши з долу товариство, пішов зганяти коней докупи.
— Тепер поведеш нас до Мабаша,— сказав старший до Тріша, коли всі вже посідали на коні.
Тріш кивнув головою на знак згоди, ударив коня закаблуком і поїхав уперед. За ним подалась решта вершників.