— Ха-ха-ха! — засміявся щиро художник і зітхнув полегшено.— Так ось чого? Сорому?
І він відчув раптом дику ненависть до цієї дрібної істоти, що так безнадійно плакала, скрутившись калачиком, як песик, у куті канапки. Глянув на її голову, і побачив крайчик червоного від плачу, мокрого від сліз обличчя, і відчув непереможну огиду. Він скривився і відсунувся від неї. Йому хотілось вдарити її, зігнати з канапи на землю, як собаку.
— Перестань плакати,— сказав він сухо.— Хтось може увійти. Нічого страшного ще не трапилось.
— Нічого?!
— Нічого.
Таня одразу перестала плакати. Вона підвелася. Обличчя зблідло, в очах запалали вогники, яких він давно не бачив, хіба ще тоді, як вони тільки познайомились.
— Я дозволяю вам більше не турбуватись моєю долею,— сказала вона гордо.— Від сьогоднішнього дня ви вільні.
Художник не чекав такого. Він гадав, що вона проситиме, а тут такий грізний тон збив його одразу з пан-телику. Дістати відставку від жінки першому — не належить до приємних ситуацій.
— Що ви, Таню?
Він почав виправдуватись, але Таня стукнула кулаком по столу. Вона розмову скінчила.
Художник встав. Він не міг дивитись їй в очі. Вони палали вогнем.
Зігнувшись, він заходив по кімнаті, шукаючи капелюха, що висів у передпокої.
— Ви, може, зле мене зрозуміли? — спробував він ще раз, але холодний погляд Тані зупинив його.
— Зробіть мені ласку,— сказала вона,— залишіть мене саму.
— Коли так, я, звичайно, піду, але...
— На все добре! — крикнула голосно.
— Чого ж так, Таню?
— Чи ви хочете, щоб я виплигнула через вікно?
Цього було забагато. У художника заговорила гордість самця. Як вона сміє проганяти його, Ломова, гордість столичних салонів, славетного художника, чиєї ласки запобігали всі, дорожили його знайомством?
Він випростався на весь зріст і зміряв її холодними очима.
— Цим ви мене ще раз не впіймаєте,—сказав він зухвало.
Таня зірвалась, як поранена кішка. Вона вхопила мідний свічник, що стояв на столику біля канапи, і несамовито крикнула: — Геть!!!
Крик Тані приголомшив художника. Він стишився, позадкував до виходу і, грюкнувши дверима, зник за ними. В ушах ще довго дзвенів її крик.
Спинившись надворі, він машинально поправив капелюха і пустився додому, але раптом спинився, бо на вулиці побачив Івана Макаровича, що розмовляв з селянами. Зустрічатися з ним тепер художникові не хотілось нізащо. Він різко звернув ліворуч і пішов через майдан у поле.
Танина хата стояла на краю аїлу, перед широким майданом, де звичайно паслися комі і вівці. Стояв чудовий осінній вечір.
Сонце зайшло, повіяло прохолодою. На небі красувався блідий місяць і переморгувався з самотньою поки що блідою зіркою.
"Кінець прийшов швидше, ніж думав,— міркував художник не без задоволення,— Скажена баба".
Він шкодував, що нема під рукою інженера, якому можна б розказати цю історію. Він почав навіть усміхатись, уявляючи, як то він буде розповідати. А хотілось неодмінно поділитись з інженером. Правда, він не скаже всього, бо це... просто якийсь хворобливий стан цієї баби. Інакше вона б собі такого не дозволила.
А може, він лаятиме? Та чорт з ним. Тепер треба якнайшвидше рушати з цього проклятого місця, з цього зачарованого кола.
Він ішов швидко вперед, гнаний найрізноманітнішими настирливими думками, що хмарами сунули в голову. Фінал розмови таки мучив. Страждало самолюбство. Як то? Погнала!
"Прошу мене залишити саму!"
Така може й ножакою штрикнути! Найкращий доказ — свічник. От і Алтай! Усі в змові! Да-да!
У своєму запалі він не стямився, як опинився на бомі, що круто вився над Катунню.
Дійшовши сюди, він зупинився й глянув перед собою. У тумані, що підіймався з ріки, побачив, що з протилежного горбка хтось спускається на коні, прямуючи до нього. У Ломова забігали по спині мурашки. Його взяв страх. З кожним кроком коня страх збільшувався.
Перед очима промайнув привид смерті. Невже це можливо? Невже можливо, щоб він так нагло вмер? Він завжди вірив у свою долю, але ж фортуна сліпа. Скільки ж то убивств на світі? Чому саме він має бути застрахований від них? Це ж Натрус! Це той страшний кам, що накликав на нього гадюк, що заприсягся йому помститись, це він або хтось з його спільників, а тут, як на те, нема ні револьвера, нічого! І треба ж було одному йти вночі в поле!
Оглянувся. Села не видно. Коли б хащі які — сховався б. Страх охоплював його дедалі владніше. Кинувся назад і почав утікати щосили, але, пробігши невеличкий шматок дороги, став. Утікати було недоцільно і смішно — цим можна було тільки показати своє боягузтво і заохотити вершника до рішучої акції.
Сів при дорозі і вирішив чекати. Тим часом вершник виїжджав уже на горбок, бо через хвилину захитались над горбком конячі вуха, потім кінська голова, потім з'явився весь кінь і його господар.
Виїхавши на горбок, господар підігнав коня, і вже до вух художника долетів кінський тупіт.
Художник почав пильно приглядатись, і страх поволі відлягав від серця. Це їхала жінка.
Художник встав. Утікати вже не треба було. Жінка наближалась швидко і через кілька хвилин, порівнявшись з художником, стримала коня. Чорні очі її впились у нього. Ломов придивився і крикнув...
Радість його не мала меж.
— Ійнечі? — спитав він.— Ти це?
Із вдячності, що це вона, а не кам, хотів поцілувати їй руку, але вчасно стримав його її серйозний тон.
— Слухай,— сказала по-алтайському Ійнечі,— утікай звідси швидше.
Вона оглянулась навколо. Усюди було порожньо й тихо.
Він уважно ловив її слова.
— Я їхала до Тані,— казала вона поволі, щоб він розумів,— їхала просити, щоб вона тобі переказала, але ти тут — так краще, Я вже не поїду, щоб ніхто не бачив мене в селі. Ти розумієш мене?
Художник стояв, глибоко зворушений.
— Ти їхала так далеко з тим, щоб мені сказати?
— Так.
— Ійнечі, добра моя, хороша! Кого мені стерегтись, може, скажеш?
— Усіх стережись, і добре стережись! Утікай! Кажу тобі ще раз! Утікай, бо — смерть!
— Добре, Ійнечі.
— Скоро поїдеш?
— Скоро.
—— Будь здоров! Прощавай!..
Вона повернула коня назад. Художник ухопив її руку.
— Що ж я тобі на пам'ятку залишу?
— Нічого не треба. Таню не забудь.
— Ійнечі!
Поки Ломов опам'ятався, Ійнечі була вже далеко. Стояв здивований, розгублений. Маса вражень, що звалилась так несподівано цього вечора на його голову, гнула своїм тягарем додолу.