— Я звик, що ви самі вмієте захищатись, коли захочете, а часом і мені вашого захисту треба самому.
— Ось вам екземпляр мужчини! Полюбуйтесь! Скажіть, інженере, чого він такий сьогодні? У вас якась таємниця?
— З чого ви взяли?
— Ні, ні, скажіть!
— Кожна людина має таємниці, Таню,— сказав інженер.— Багато таємниць, малих і великих. І вони недоступні для іншої людини. Може, у вашій душі тепер велика трагедія, але ми не знаємо її?
— А ви хочете знати?
— Та ні, я ніколи не дізнаюсь, ніхто не дізнається. Щастя, що людина вміє маскуватись, вміє всміхатись тоді, коли важко стримати сльози. Ну ось я: сиджу з вами, розмовляю, сміюсь, а може, я годину тому бив жінку, знущався з дітей, а прийшов до вас — і по мені нічого не видно.
— У вас жінки і дітей нема, отже, нема й таємниці. Я не про себе, звичайно, в даному разі, але і в
мене можуть бути таємниці ще гіршого сорту.
т— Я чула, що є вже апарат, який читає чужі думки. Це правда?
т Я гадаю, що коли б і був такий, то його можливості були б дуже обмежені,— сказав інженер,— Це мусило б бути щось на зразок кіноапарата. Мислі людські не стоять на місці, і, щоб їх прочитати, треба було б зробити тисячі знімків.
— Уявляю, яка нісенітниця вийшла б,— обізвався художник.
—— Не перечу.
— А мені хотілось би прочитати іноді людські думки,— промовила, червоніючи, Таня.
— Це рівнозначне підслухуванню під дверима,— сказав художник.
— Не все, звичайно, а дещо хотілось би знати. Ви знаєте, коли б людина могла читати чужі думки, вона могла б уникнути багатьох неприємностей.
— Або зробити ще більше злочинства, — сказав Ломов.
— Може. А от ви хотіли б, щоб я прочитала ваші думки?
Ломов байдуже глянув на годинника.
— Як то можна хотіти чи ні, напевне знаючи, що це неможливо?
— А так, не боялись би?
Інженер побачив, що художник засовався на кріслі і його вдавана байдужість нічого не поможе. Щоб вивести його з важкого становища, він встав і простягнув Тані руку.
— До побачення! — сказав.
— Що, ви вже йдете?
— Треба відвідати перед від'їздом ще хоч раз Смир-нова. У вас є тепер приємна тема, яку ви, сподіваюсь, будете розбирати до вечора самі.
Він усміхнувся. Художник благально подивився на нього. Таня цього не помітила.
— Не забудьте ж попрощатись де з ким,— промовила вона.
— Дякую, дякую. Ви дуже уважні. Постараюсь. Ви не йдете? — звернувся він до художника, бачачи, як той скривився.
— Ні, я ще трохи посиджу,— сказав художник. Інженер вийшов. Таня відразу просяяла. Вона взяла
Ломова під руку і повела до своєї кімнати, на канапу.
— Чого ти такий? — спитала вона.
— Який, люба?
— Та сумний такий. Ти їдеш уже? Лесю, ти їдеш?
— Поїду, дитинко моя чорненька. Вже всі строки минули. Довше сидіти не можу.
Таня почала плакати. Як вона буде без нього?
Плач дівчини був неприємний художникові. Він завжди викликав у нього незадоволення, а сьогодні викликав просто відразу до неї. Занервувався, застібаючи застебнутого піджака і поправляючи краватку. Він не знав, що сказати, щоб заспокоїти її, і відчував, що плачу її не перенесе. Ганьбив себе за це в душі, бо відчував, що мало вже для неї залишилось у нього місця. Машинально гладив її голівку, що аж стрясалась від ридань. Треба було щось доконче сказати, чимсь потішити, та в голові його зробилось одразу так порожньо, неначе й мозку не стало в ній, не то що якоїсь думки. Така сама порожнеча панувала і в серці. Збирався з мислями, примушував себе думати, але все чогось даремне. Його очі блукали по килимку, що висів над її ліжком, і він підраховував квадратики нескладного візерунка.
— Я боюсь без тебе,— сказала Таня крізь плач.
— Що це ще за новина?
Він запам'ятав нараховану цифру сімдесят сім і спитав:
— Чого?
— Не знаю. Я відчуваю, як вірно сказав інженер, що я насередині. Моє життя зламане. Я не бачу перед собою нічого. Я відбилась від одного берега і не пристала ще до другого... Навіщо я пізнала тебе?
"Сімдесят сім, сімдесят сім",— блукало в голові художника.
— Я приїду,— збрехав він. А в голові: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."
— Слова це тільки.
— Правда,— переконував художник, думаючи про своє.
— Коли це буде? Ти забудеш, виїхавши за гори. А тут мене чекає...
— Що? Що чекає? — а тихо: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."
— Смерть.
Ломову пробігли мурашки по спині. Слово "смерть" отверезило, і настирлива цифра вилетіла з голови. Він боявся смерті, і саме слово було йому вже страшне. Тим більше, що він не чекав такої відповіді. Він почав заспокоювати засмучену дівчину, таку тепер чужу, таку далеку.
— Ти хвора! Що ти говориш? Хіба можна так піддаватись хвилинним настроям? Кого тобі боятись? У тебе ж є батьки, нарешті.
Він знав, що цим не заспокоїть, але радий був, що може сказати хоч таке.
— Ти не можеш знайти інших слів розради, як тільки ті, що в мене є батьки? А ти? Чого ти про себе нічого не скажеш?
Ломов нервово поліз до кишені за цигарками, і, хоч вони лежали на звичайному місці, він не міг знайти їх і нервувався ще гірше.
Таня перестала плакати і, як дитина, подивилась йому в очі.
Відіпхнув очима її погляд. Він казав їй вже, що поїде до Москви, влаштується, а тоді приїде.
Але Таня не вірила. її не переконували більше його слова.
"Значить, вона не любить, коли не вірить",— навіть обурювався художник.
Таня жалісно поморщилась. Коли б він любив, то не шукав би таких слів розради.
— Ти ще дитина, тільки дитина, нічого ще ти не розумієш,— сказав Ломов.
Усе вона розуміє, усе, більше, ніж він гадає.
Ломов почував страшенну нудьгу. Що він дав би за те, щоб увійшов хто до хати і звільнив його від цієї неприємної сцени! Йому стало жаль себе.
Чого він тут? Чого він приїхав сюди? Він зітхав і мріяв про той бажаний час, коли він сидітиме у вагоні, а паровоз везтиме його все далі звідси, і він ніколи більше не почує ні плачу, ні нарікань, не бачитиме цієї нудної провінціалки, що приховує щось чи просто хоче своїми нехитрими маневрами витягти від нього якусь обіцянку. Він цікавився, що вона йому скаже, хоч боявся, щоб не сказала чогось неприємного, бо і так має досить цих неприємностей.
— Чого ти боїшся? — запитав він ще раз.
— Сорому,— вимовила вона тихо.