— Як Темір? — спитав він, тиснучи руку інженерові. Манченко привітався мовчки і сів на стільця.
— Темір? — спитав він, не розуміючи, що від нього хочуть.
— Поправляється? — спитав художник.
— Нічого,— відповів Манченко, ожившись трохи.— Перевели його до міської лікарні. Видужування іде досить швидко.
— А це ж трагедія! Ви розумієте, це трагедія, тримати невинну людину в тюрмі.
— Якби не та дурепа, то, звичайно, його і не підозрювали б.
— Ого! — засміявся Ломов.— Чого ж це ви так нечемно відзиваєтесь про даму?
Інженер провів по ньому втомленими очима і не відповів.
— Чого ви мовчите і дивитесь, як вовк?
Інженер опустив голову. Що йому казати? Йому думати противно, не то що говорити.
— Звичайно, Груша тут причиною?
— Та вона, вона, хто ж інший? Груша, Груша! Саме ім'я чого варте?!
— Чого ж це ви? Груші бувають дуже смачні.
— Та не ця. Я, мабуть, не їстиму груш усе життя.
Ломов зайшовся від реготу.
— Ідіть ви до чорта! Вам хочеться жартувати, коли мені до плачу доходить.
— Що ж сталося?
Інженер почав розказувати про сцену, яку влаштувала йому в його ж хаті тьотя Груша. Під час оповідання Ломов реготав, тримаючись за живіт.
— Оце так справа! Танцюємо на весіллі?
Очі інженера, що блукали по хаті, намагаючись не зустрічатись з очима художника, впали на картину, що стояла в кутку. Краса картини дозволила на хвилину забути все горе. Інженер стояв розчулений, повторюючи: "Яка краса! Яка краса! А Таня тут яка?! Це ж вмерти можна!"
— Ви знаєте, одного ви не зробили. Ви вже скінчили картину?
— Власне, уже. А що?
— Жаль, що серед цих почвар ви не вмістили тьоті Груші.
Ломов зайшовся від сміху.
— Це була б найстрашніша почвара з усіх. Оця відьма,— показав Манченко на картину,— красуня, порівнюючи з нею. Давав їй гроші на аборт — не прийняла. Горда! Ви розумієте, горда! А щоб тобі добра не було! І ви знаєте, я маю якесь нещастя. При моєму ідіотському характері завжди таке трапиться, я ніколи не маю сили погнати під три чорти таку напасть, і вони користуються з цього, а я страждаю, я мучусь.
— Де ж ваша більшовицька твердість? — спитав іронічно художник.
— Оце й моя мука. Це ж, по-моєму, рештки буржуазного виховання. Ця м'якотілість мучить мене, мені здається, що я не справжній більшовик, бо я з тими бабами м'який непробачно.
— А що ж ви хочете, щоб кожний більшовик був людожером, чи як?
— Не те, але скажіть ви, будь ласка. Баба захотіла, підкорила мене, примусила говорити про всяке там кохання та іншу єрунду, робити міну закоханого і тепер хоче женити на собі.
— І ви одружитесь?
— О ні, не дочекається! Вона мене лякає партією.
— Та що ви?
— їй-богу! її чоловік комуніст, так що вона вже знає, куди вдаватись у потребі. Тут тобі і ЦК, і КК. Співає, як канарок. Я її мало не задушив, так розізлила.
— Значить, не такий ви вже м'який?
— Та вивела ж із терпіння.
— Що ж буде?
— А я знаю що? Я прийшов до вас. Може, ви що порадите. Ви досвідченіший у таких справах. Чи, може, і ви в такому становищі?
— Я-то, може, не в такому, але становище з біса важке.
— Ви б одружились.
— Боюсь.
— Чого? Прекрасна дівчина. Вам усі заздритимуть, і жінка буде хороша.
— Так воно здається.
— Ви любите її?
— А чи я знаю?
— Значить, не любите. Хто запитує себе, чи любить,— значить, не любить. А коли хто не може відповісти на це — той, певне, не дуже любить.
— Що ж його робити?
— І ви радитесь?
— Жаль мені її.
— Одружіться — і не буде жаль.
Ломов і Манченко замовкли. Інженер тер лоба, а підвівши очі на картину, гірко всміхнувся.
— Оце мені наробило клопоту.
— Що саме?
— Та це Чорне озеро, щоб воно було висохло. Поїхав тоді на свою голову.
Під вікном хтось кашлянув, а потім чиясь рука постукала в шибку. Художник підбіг до вікна.
— Лист,— почулось з-за вікна.
Художник вхопив листа і кинув листоноші карбованця.
— Дорогий, видно, лист,— промовив інженер.
— Зараз. Вибачте на хвилинку...
Художник розірвав конверт. Нервово витягнув лист і швидко пробіг очима по сторінці, списаній нерівним жіночим почерком. Дочитуючи до кінця, він густо червонів. Інженер бачив його збентеження, але, ніби не звертаючи уваги, оглядав картину.
— Да,— сказав художник, прочитавши листа.
— Хто пише?
— Пише моя "владичиця".
— Ви хіба одружені?
— Ні, але...
— Під пантофлею дівчини поки що,— закінчив інженер. Він мав тепер нагоду взяти реванш.
Художник щось промимрив губами, потім ще раз глянув на кінець листа.
— Листочок, що називається. Коли цікаво, послухайте кілька фраз.
— Давайте.
Інженер розсівся вигідніше на стільці, готуючись слухати.
Ломов ще раз пробіг очима по папері, вибираючи, що можна прочитати, а чого не можна.
— Після всяких дорікань таке,— сказав він,— Слухайте: "...Не вірю я, щоб не можна було написати, і ні на що не придадуться викрути, що в тій місцевості нема пошти. Я навела довідки і знаю, що в Немалі пошта є..." Чуєте, довідки вже наводила.
— Добре, коли тільки про пошту,— сказав з робленою серйозністю інженер.
— Слухайте далі. "...Може, забув уже чи закохався? Коли так — вітаю! А якщо це, в кращому разі, тільки лінощі чи цілковита неувага до мене, то я в боргу не зостанусь..."
— Жінка рішуча, — вставив інженер.
— Там рішучості хоч відбавляй.
"...Я тужу за тобою і щодня виглядаю тебе. Ти ж не забувай, що маєш деякі обов'язки і щодо мене. Чи, може, забув про них?.."
— Пікантно!
— "...У листопаді відкривається художня виставка. Для тебе залишили місце. Усі багато чого сподіваються від тебе, від твоєї поїздки, а найбільше я..."
І найцікавіше:
"...Чи дуже була б я тобі на перешкоді, коли б з тобою поїхала? Того, що не взяв мене з собою, я тобі, мабуть, ніколи не прощу... Пиши негайно",—і так далі...
Га? Що ви на це скажете?
Інженер мовчав. Він аналізував роман художника і Тані і щиро обурювався в душі на товариша.
— Що ж вам сказати? — відповів по хвилині.— Поступили ви щодо Тані некоректно. Маючи якісь обов'язки перед іншою особою, ви не мали права робити того, що зробили. Ви ж обманювали гарну й чесну дівчину. Скористалися з її недосвідченості, з її довірливості, і що ж далі? Покинете її, зламавши невинну душу?
Художник сопів і гриз нігті.
— Ви згодні зі мною? — спитав інженер.