— Не треба,— повторив інженер, припиняючи розмову.
Голова сусідки сховалась за дверима, а Манченко далі продовжував складатись.
"Значить, треба швидше звідсіль, а то як проживеш ще кілька днів, то потім не спекаєшся. Надала ж лиха година".
Не встиг він вкласти й половини білизни, як до кімнати, не стукаючи, влетіла, як ураган, тьотя Груша. Червона, спітніла, з розгону кинулась на груди інженерові.
Вона так стужилась за ним, так стужилась... Він легко відіпхнув її від себе і посадив на крісло.
— Ти не в гуморі сьогодні? — спитала тьотя Груша.
— Стомлений. З дороги...
Вона пильно розглядалася по хаті. Розкрита валізка і складені в ній речі наводили на різні думки.
— Ти немов пакуєшся?
— Так, я їду.
— Ти знову їдеш? Куди?
— Я їду не знов, а назавжди, додому.
Тьотя Груша стояла хвилину ні в сих ні в тих. Вона досі вперто не погоджувалась з можливістю від'їзду Манченка, хоч знала, що він збирався ще тоді, як йому побили інструменти.
— Я не можу просто повірити, що ти їдеш,— вимовила вона насилу.
— Доведеться повірити.
— А я?
— І ти поїдеш.
— Куди? — скрикнула вона весело.
— Звісно, куди, додому; а зрештою, це діло твоє. Веселість тьоті Груші зникла, як водяна пара.
— Звичайно, тобі байдуже. Ти мене ніколи не кохав і не кохаєш.
Роблена наївність тьоті Груші викликала сміх, але інженер намагався бути серйозним.
— Ти коли-небудь думала про те, що мені треба їхати? — спитав він.— Ще день, ще два нічого не допоможуть, врешті. Доведеться ж коли-небудь виїхати, тим більше, коли... ну, поки не вбили.
— Ти любиш мене, мій коханий?
— Ой, скільки разів я це чув?
— А знаєш, що я надумала?
— Не знаю.
— А тобі не цікаво?
— Та кажи.
Інженер почув, що йому щось неприємне полоскотало спину.
— Я поїду з тобою.
— Куди?!
— До тебе, назавжди.
— Як то?! — спитав інженер перелякано.
— Я розведусь з чоловіком. Він зрозуміє. Я просто напишу йому і поїду з тобою.
— Ти вже з'їхала з глузду. Куди тобі ще їхати?
— А ти не хотів би мене мати за жінку?
— Я просто ніколи не думав про це, ба й уві сні не снив.
Тьотя Груша не здавалась. Що тут довго думати? Вона надумала скоро, й усе.
Манченко ладен був кинутись на неї з кулаками. Він забігав по кімнаті, як ошпарений.
Це чортзна-іцо! Як вона сміла так думати? Це ж безмежне нахабство.
— У тебе дитина,— сказав,— Яке ти маєш право позбавляти її батька?
— Ти його заступиш,— сказала спокійно тьотя Груша.
— Ні-ні! Я ніколи його не заступлю, я ніколи не збирався заводити родину, та ще в додаток чужу. Я маю роботу, я маю ще час, нарешті. Ти з глузду з'їхала чи п'яна? Опам'ятайся! Що ти говориш?
— Ти, значить, не любиш?
— Залиш мене. Я не знаю. Я ніколи не перевіряв свого почуття та й не маю часу на це. Зрештою, це, це... чортзна-що! Та про це не може бути мови.
Тьотя Груша водила за ним гострим, проникливим поглядом, і коли він замовк, вона, карбуючи кожне слово, сказала:
— Так знай же, що буде мова. Інженер зупинився перед нею.
— Ти мені грозиш, чи як?
— Приймай, як знаєш! Ти думаєш, що можна безкарно насміхатись над беззахисною жінкою?
Манченко не витримав, щоб не розреготатись, хоч йому було далеко до сміху.
— Беззахисною?
— Так, я беззахисна. Але в нас є відповідні закони, ти не забудь! Ти думаєш, що коли це на Алтаї, то з жінками можна робити все, що вам хочеться? Ні! Не діждете! Ти присилував мене жити з тобою, а тепер відпираєшся?
— Хто тебе силував? На біса ти мені здалась? Опудало ти страшне!
— Ти силував! Ти забрав мені здоров'я!
— Перестань верзти дурниці, бо наговорю тобі таких компліментів, що не знатимеш, як вийти з цієї хати.
— Не дуже, пане інженер! Ви забуваєтесь! — тьотя Груша скажено блиснула очима. її лице вкрилось плямистим рум'янцем, на носі виступили краплини поту, продершись крізь густий шар помади і пудри.
— Ви краще сядьте, а не бігайте по хаті, як підстрелений.
Інженер сів і почав лагідніше:
— Ви перестаньте жартувати, Агрипино Павлівно. Тут не до жартів. Ніхто, звичайно, не повірить мені, коли б до цього і дійшло, що ви мене зґвалтували...
Тьотя Груша підплигнула на кріслі.
— А що зґвалтували — це факт,— сказав інженер.— Раз хотіли ви це зробити у вашій хаті, де перешкодила вам дитина, а другий раз у горах. А потім усі рази ви ходили до мене, а не я до вас. Але забудьмо це. Я не кажу, що мені це було неприємно, але не треба забувати, що у вас є чоловік, дитина. Як ви можете кидати їх і йти за незнаною вам людиною? Розводитись з чоловіком? Як ви собі уявляєте таке життя? Я з вами не одружусь ніколи. Ви на це не розраховуйте і не ламайте життя дитині й собі.
— Ви вже зламали його.
— Поки що ні. Це ще нічого не значить, це ще не зламане життя.
— Я ж вас люблю!
— Це вам так здається. Я теж, може, думав так само, а тепер, наприклад, переконався, що ні; що не люблю вас анітрохи, а цілком навпаки, і не любив вас ніколи, ні секунди.
— Полюбите, як дізнаєтесь, що ви кандидат в батьки.
— Що?!
— То-то, пане інженер!
— Перестаньте панькати, а говоріть ясно.
— Хіба це не ясно? Я вагітна.
— Ви збожеволіли?
— Ні, я вагітна від вас. Інженер схопив себе за голову.
— Ви надто грубо жартуєте сьогодні зі мною.
— Які тут жарти? Ви могли цього сподіватись.
— Але ж ви мене запевнили, що цього ніколи не буде, ви казали, щоб я нічого не боявся.
— Видно, я помилялась. А боятись вам і тепер нічого.
Манченко нервово стиснув кулаки.
— Я і тепер нічого не боюсь, але...— Він заходив схвильовано по хаті.— Це якось занадто несподівано,— сказав уже спокійніше.— Хоч від вас усього можна було сподіватись. Ось що,— промовив він по невеличкій паузі.— Коли це правда, коли дитина має бути і вона моя, то я, розуміється, від неї не відмовлюсь. Про це, зрештою, детальніше поговоримо, коли дитина вже народиться. Одно можу сказати, що зловити мене навіть на таку приманку вам не вдасться. Наразі більше нічого вам сказати не можу.
Тьотя Груша мовчки піднялась і вийшла, грюкнувши дверима.
Інженер, мов підкошений, сів у крісло.
Ломов лежав горілиць на ліжку й нудився. Побіч нього валялась розгорнута стара, заяложена книжка, взята у Тані, одна з небагатьох книжок скромної бібліотеки її батька. Був це роман Загоскіна "Юрій Милос-лавський", і ним Ломов мусив скорочувати нудні хвилини самотності. На кожній десятій сторінці красувалась печатка з написом: "Із книгозбірні Івана Токпака". Ломов кілька разів брався до читання і, доходячи до печатки, кидав. Тепер кинув остаточно і лежав без руху. На щастя, нудьгу перервав інженер, увійшовши до кімнати. Ломов зірвався і радісно підійшов до гостя.