— Вертати нема куди.
— Ви мене навмисне завели сюди?!
Алтайці переглянулись між собою, але не відповіли.
— Назад! — заревів інженер, втративши самовладання.
На нього дивились два похмурі обличчя. Алтайці й не думали піддаватись.
— Ви чули, що я сказав?!
Алтайці мовчали, немов нічого не чули. Інженер бачив, що він у пастці. Страшна лють перемогла попередній страх. Він їм покаже, що жартувати з ним не можна. Він вживе тоді іншого аргументу, і той відразу поможе. Інженер витяг револьвера і скерував його на провідників.
— Назад! — скомандував він.
Алтайці такого повороту справи не чекали. Вони ніколи не бачили в нього цієї маленької зброї, але поява її викликала цілком несподіване враження.
— Назад не можна,— сказав один, але вже іншим тоном.
— Мені тут не ночувати! — ревів інженер.— Ви привели мене сюди, виводьте назад!
Один алтаєць хотів наблизитись до інженера, але той затримав його рухом револьвера.
— Назад! — закричав він, націляючись з револьвера.— Тут нема проходу.
Алтайці знов щось між собою поговорили. Той, що був ззаду і віз плани та інструменти в переметних мішках, пошпортався коло сідла, немов переконуючись, чи воно добре тримається, і дуже обережно почав повертати коня. Та справа ця була нелегка. Ліворуч була круча, і туди повернути було неможливо. Можна було повернути тільки праворуч, але тоді кінь мусив стати дибки, бо стіна була ледь похила. Чоловік шарпнув за вуздечку і вдарив коня нагаєм. Кінь скочив на викіп, але в той же час сідло плавно з'їхало по його хребті і скотилось у безодню. Інженер бачив, як воно летіло, як гепнуло в річку, як вода заливала сідло і торби. Він стояв як очманілий. Розширеними від жаху очима дивився, як гинули наслідки його тривалої важкої праці.
Ш
Коли по хвилині він підвів очі, то побачив, що обидва коні були вже повернуті до нього спинами і на них втікали алтайці. Крикнув, але вони не звернули уваги. Вистрелив, але даремно. Вони зміркували, що він не міг у них влучити, бо йому заважав кінь.
Становище інженера ставало надзвичайно важким. Спереду — дерево, ззаду — кінь, а всі здобутки його лежали на дні річки. їх треба було дістати за всяку ціну. Може, хоч що-небудь можна врятувати.
Хотів повернути коня і їхати за алтайцями, але згадав, що там може бути засідка. Він прекрасно бачив, що проти нього була змова, що це був хитро продуманий план скинути його в провалля, не викликавши нічиїх підозр. За це говорило свіжозрубане дерево, що перетяло йому шлях.
Манченко прив'язав коня, переліз через дерево і, залишивши коня напризволяще, пішов до аїлу, що лежав у кількох кілометрах від того фатального місця.
Прийшовши до села, почав шукати робітників, щоб піти з ними підняти інструменти і визволити бідолашного коня, що стояв над кручею, але ніхто не хотів іти. Не допомогла й обіцянка добре заплатити. Інженер ніколи ще не бачив такого ворожого ставлення до себе і не знав, чим пояснити таку раптову зміну.
Злий, стомлений побіг назад до коня. Йому жаль було тварини, що, як сирота, стояла над безоднею. Та й кінь був не власний, а чужий, і за нього лежала у хазяїна чимала застава. Інженер пожалів уже, що залишив його самого. Чому йому було боятись засідки? Вони, беззбройні, не приступлять до нього, знаючи, що в нього є зброя.
Червоний від натуги, мокрий від поту, він прибіг до мовчазного друга. Кінь стояв покірно, опустивши голову, і дрімав. Коли прийшов господар, він підняв морду Й почав його обнюхувати, а інженер ласкаво попестив його гладеньку шию.
— Що ж ми тепер зробимо, друже?
Він глянув мимоволі вниз, і здивованню його не було меж! З річки, закотивши штани, його робітник добував сідло і торби з інструментами. За річкою, на тому березі, стояв кінь.
Інженер крикнув, але алтаєць не почув чи просто не обзивався. Він якраз видобув із води торбу і виніс на другий берег.
Інженер крикнув ще раз. Алтаєць підвів голову і побачив інженера. Не кваплячись, витяг із торби теодоліта і з усього розмаху вдарив ним об камінь. Інструмент розбився на шматки. Тоді глянув угору, вишкірив зуби і сховався за кущами.
В горах ставало небезпечно. Інженер бачив, що ненависть до європейців більша, ніж він гадав. Постоявши хвилину, посумувавши, заходився рятувати коня.
Широку гірську долину пітьмою заливала ніч. Кинула чорний серпанок на гори, скелі, на юрти, сповила столітні кедри, і тільки на самих верхів'ях, де недавно сховалося сонце, стояла ще світліша смуга, мов стрічка. Димилась ріка. Водяна пара сивими клубками піднімалась угору і мішалася з димом, що густо виходив із юрт. Чорні, задимлені, як купи хмизу, рідко порозкидані по широкій мальовничій долині, вони дивно не гармоніювали з навколишньою природою.
У долині тихо, неначе вимерло все, тільки дим, що лине угору, свідчить про те, що тут люди живуть і ще не сплять.
Придивившись, можна побачити перед юртами корови, прислухавшись, можна почути, як вони сопуть і стогнуть. Соковита трава розпирає їм боки, і вони ремиґають, перемелюють те, що набрали за день у великі шлунки. Час від часу розлягається різкий крик, як скім-ління нічного птаха.
— Ов!.. ов!.. ов!..
То алтайські господині скликають запізнених корів, що не повернулись ще додому.
І линуть ті крики далеко у ніч. їх повторюють узбіччя, і хоч внизу залягла вже тиша, в горах ще чути, мов скаргу: "Ов!.. ов!.. ов!.."
Густішає пітьма. Ховаються юрти. Сіріє білий туман.
Минають хвилини. На велетенському темному циферблаті вирисовуються дві фосфоричні стрілки —т Чумацький Шлях.
Минають хвилини...
Із-за гір, із-за лисих голів, вилізло велике червоне кругле обличчя і пильно глянуло вниз.
Здригнулась пітьма, припала до гір, сховалась за юрти біжить у ліс, боїться світла. А місяць підбивається все вище і вище, із висот сріблить ріку, сріблить закоптілі юрти.
Під височезною модриною, при дорозі за селом, стоїть окремо одна велика шестикутна юрта. З її шпиля виростає деревце берізки. Позаду берізки чотири високі берізки пов'язані по дві мотузками, на яких висять довгі вузенькі стрічки різноколірної матерії. Посередині найширша стрічка чимсь розмальована. Це Джа-їк — бог алтайський. Між ними п'ята берізка стоїть окремо. Під нею прив'язано двоє коней: білий і чорний. Від вуздечки білого звисають дві стрічки — червона і біла. Коні дрімають, похнюпивши голови. Час від часу білий здригається і широкими червоними ніздрями ловить повітря. Він голодний, але ніхто вже його не нагодує.