Стіл, за який вони сіли, як і всі інші столи в корчмі, не був власне столом. Це була велика квадратна дошка, покладена на дві бочки. Піррет сів напроти Арбластера, а Дік – напроти матроса.
– А тепер, молодче, – сказав Піррет, – повернемося до твоєї розповіді. Здається, ти справді трохи скривдив нашого кума Арбластера, але що з цього? Відшкодуй його збитки, вкажи йому тільки спосіб, як розбагатіти, і б'юсь об заклад, він простить тебе.
До цього часу Дік говорив більше навмання; але тепер, під поглядом трьох пар очей, необхідно було вигадати і розповісти яку-небудь дивовижну історію, і відібрати, якщо можна, такий важливий для нього перстень з печаткою лорда Фоксхема. Перш за все треба було виграти час. Чим довше вони сидітимуть тут, тим більше вип'ють, тим більше буде впевненості в успіхові, коли він спробує тікати.
Дік не вмів вигадувати, і те, що він розповідав, дуже нагадувало казку про Алі-Бабу, тільки Схід він замінив містом Шорбі й Танстольським лісом, а скарби, що знаходились у печері, були швидше перебільшені, ніж зменшені. Як відомо читачеві, це чудова історія, вона має тільки одну хибу – вона неправдоподібна. Але, оскільки ці три простодушні моряки слухали її вперше, їхні очі вилізли на лоб від подиву, а роти розкрились, наче у тріски на прилавку риботорговця.
Незабаром вони замовили ще одну порцію підігрітого еля, а поки Дік майстерно плів сітку пригод, випили й третю.
Ось в якому положенні знаходились присутні, коли історія наближалась до кінця.
Арбластер, на три чверті п'яний і на одну чверть сонний, безсило відкинувся на спинку стільця. Навіть Том був незвичайно захоплений розповіддю, і його пильність значно ослабла. Дік тим часом поступово звільнив свою праву руку від вірьовки і був готовий рискнути на щастя.
– Отже, – сказав Піррет, – ти один з них?
– Мене примусили, – відповів Дік, – проти моєї волі; але якби мені пощастило дістати мішок чи два золота, я був би справжнім дурнем, коли б залишався в тій брудній печері терпіти побої, неначе простий солдат. Нас тут четверо. Чудово! Підемо завтра в ліс до схід сонця. Якби нам вдалося дістати осла, було б ще краще, але оскільки дістати осла ми не можемо, то доведеться нести мішки на своїх плечах. І я ручаюсь, що ми повернемось додому, хитаючись від важкої ноші.
Піррет облизнувся.
– А як же з цією магією, – сказав він, – з цим паролем, від якого розчиняється печера? Як ти називав його, друже?
– Ніхто не знає цього слова, крім трьох начальників, – відповів Дік, – але, на ваше превелике щастя якраз сьогодні я добув талісман і зможу відкрити печеру. Це річ, яка двічі на рік не знаходиться у торбинці начальника.
– Чаклунство, – сказав Арбластер, прокинувшись і косячись на Діка одним оком. – Забирайся звідси! Ніяких талісманів! Я добрий християнин. Запитай мого матроса Тома, коли не віриш.
– Що ви? Адже ж це біла магія, – сказав Дік. – Вона не має нічого спільного з дияволом. Тут всього-на-всього тільки сила чисел, трав і планет.
– Авжеж, – сказав Піррет. – Це всього-на-всього тільки біла магія, куме. Тут немає гріха, запевняю тебе. Ну, продовжуй, добрий юначе. Цей талісман… Що він являє собою?
– Я зараз вам його покажу, – відповів Дік. – У вас той перстень, який ви зняли з мого пальця? Добре! Тепер витягніть руку і тримайте перстень кінчиками пальців перед собою, так щоб на нього падало світло від жаринок. Ось так! Це й є талісман.
Швидко оглянувшись, Дік побачив, що між ним і дверима не було нікого. Він у думці помолився Богу. Потім, простягнувши руку, схопив перстень і тієї ж миті підняв дошку з стола і кинув її просто на матроса Тома. Той, бідолашний, борсався, галасуючи, під уламками столу. І перш, ніж Арбластер зрозумів, що трапилось щось погане, а Піррет зміг зібратися з думками, Дік вибіг з корчми.
Місяць на цей час вже викотив на середину неба і залив все навколо своїм сяйвом; сліпуче білів сніг. В гавані було ясно, наче вдень; і навіть здалека легко було помітити молодого Шелтона, що біг поміж купами сміття, підбираючи рясу.
Том і Піррет з голосними криками помчали за ним. На їхній крик з кожної таверни вибігали моряки і теж приєднувались до них. Незабаром Діка вже переслідувала ціла юрба. Проте навіть в п'ятнадцятому сторіччі моряк був поганим бігуном на суші, крім того, Дік з самого початку випередив усіх, і відстань між ним і його переслідувачами дедалі збільшувалась. Добігши до якогось вузького провулка, він навіть зупинився і, сміючись, обернувся.
За ним гналися всі моряки міста Шорбі, вони розтяглися довгою стрічкою і темніли на білому снігу, як чорнильні плями.
Кожний кричав, галасував; кожний махав руками; то один, то другий падали в сніг; а коли падав один, на нього зразу падали всі ті, що бігли ззаду.
Ці несамовиті крики, що долітали майже до місяця, смішили і одночасно лякали втікача. Самої погоні він не лякався, бо він був упевнений, що жодний моряк не зможе наздогнати його. Більш за все Дік боявся того, що страшенний галас, зчинений моряками, міг розбудити всіх жителів Шорбі і викликати на вулиці всю варту, яка охороняла місто; а це вже загрожувало небезпекою. Тому, помітивши двері, що темніли в кутку, він прошмигнув туди, його незграбні переслідувачі, розчервонілі від швидкого бігу, викачані в снігу, кричачи й махаючи руками, побігли повз Діка.
Проте минуло багато часу, перш ніж ця велика навала гавані на місто закінчилась і в місті запанувала тиша. Ще довго по всіх вулицях і завулках міста чулися звуки важких ударів і крики моряків, що заблудилися.
Вони затівали сварки то між собою, то з патрулями; пішли в хід ножі, сипались удари, і чимало трупів залишилося на снігу.
Коли, годиною пізніше, останній моряк, нарікаючи, повернувся в гавань, в свою улюблену таверну, він, напевно, не зміг би сказати, якби його запитали, за ким він гнався: він вже не пам'ятав цього.
Наступного ранку по місту ходили найрізноманітніші чутки; а з часом всі жителі міста Шорбі повірили в те, що вночі вулиці їх міста відвідав чорт.
Але повернення останнього моряка ще не звільнило юного Шелтона з його холодної в'язниці біля входу в будинок.