Гуторять, попиваючи, аж ось — двері рип! І — так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
— От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку:
В світлоньку входить,
Як зоря сходить
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла .
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!
— Ну лиш, доню,— каже Черевань,— піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.
Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:
— Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись. А Черевань тілько сміється.
— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі. Хоть би мені годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
— А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
—Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за дітей, да й кажуть:
— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти! Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:
— Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті? Обернувсь Черевань — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
— Меласю! — каже Черевань.— Чи бачиш, що тут у нас діється?
— Бачу, бачу, пишний мій пане! — дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губка — не добрий знак для залицяння!.. — Ну, нічого сказати, панотче! — каже Череваниха Шрамові.— Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! От же миррам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тілько сміявся.
А Шраму було не по нутру.
— Враг мене візьми,— каже,— коли з іншим замком не скоріш справишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
— Панотче, пане полковнику, приягелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились богу. От бог давав дітям і здоров'я, і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми по-предківськи.
Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
— Ну, брате Михайле,— каже він Череваневі, — благословив тебе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.
— Га-га-га! — каже Черевань. — Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
— По сій же мові да буваймо здорові! — каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
— Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! — каже Шрам.
— А діти наші нехай отак вибрикують! — додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
— Амінь! — каже Череваниха. На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро:
він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались...
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
— Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?