М і г у е л е с (до Ганни Семенівни). Це дуже тяжка роль, сеньйоро... Я каюсь, що взяв її на себе.
Г а н н а С е м е н і в н а (витираючи сльози). Я розумію вас. Я розумію... Але ви додержте вже до кінця.
М і г у е л е с. Я не знаю, чи зможу довго... Мені хотілось зразу признатись. Я дуже каюсь, що взявся. Це дуже тяжко, сеньйоро...
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну що ж робити? Ви бачили самі, яка вона... В неї якась думка сидить, і вона нічого не бачить і не чує. Вона ж так збожеволіє... Принесіть уже таку жертву. Хай вона навіть розсердяться на вас. Що ж робити?
М і г у е л е с. Я на це готовий... Але я не думав, що це так трудно буде...
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну, якось уже...
Виходить Рита одягнена.
Р и т а (піднято говорить). Ну, я можу... (Зо нею виходить Карній, лице сіре, стомлене, тупо — суворе). Корнію! Ти ж пам'ятаєш своє слово: ти нікуди не підеш. Чуєш?
К о р н і й. Я сказав. Рито, що нікуди не піду. Я сказав, і вже.
Р и т а (до Ганни Семенівни). Мамо, ви мусите мені дати обіцяння, що Корній до мого приходу нікуди не піде...
Г а н н а С е м е н і в н а (несміла). Йому б треба хоч трошки на свіже повітря пройтись...
Р и т а. Ні-ні!.. А Лесик? (Злякано дивиться на Мігуелеса. Хапливо поправляється). А наша робота? Ти мусиш вести її далі. Чуєш, Корнію?
К о р н і й. Та сказав же. Рито...
Р и т а. Я більше як сорок хвилин не буду. Мігуелес, це недалеко?..
М і г у е л е с. Недалеко.
Р и т а. Я Ані два тільки слова і зараз же назад. Я мушу тобі, Корнію, неодмінно щось сказати. Ну, я йду. (До Мігуелеса). Ходімте.
М і г у е л е с. До побачення! (Виходять).
Корній ходить в задумі по хаті.
Г а н н а С е м е н і в н а (обережно зупиняючи його). Нію!
К о р н і й. Що, мамо?
Г а н н а С е м е н і в н а. Годі журитись, сину... Не можна ж так уже...
К о р н і й. Я, мамо, не журюсь.
Г а н н а С е м е н і в н а. Ну, як же не журишся? Всю ніч і ввесь день сидите обоє, нічого не їсте... щось думаєте... Над чим там довго думати? Ну, горе, нещастя, а все ж таки журбою не поможеш йому. Дасть Бог, будуть ще діти...
К о р н і й (тихо). Ні, мамо, так більше дітей у мене не буде... А, так не буде...
Г а н н а С е м е н і в н а. Як "так"? Як же це "так" ?
К о р н і й. Так, як була... Як було... Ну, мамо, треба говорити. Зараз не треба говорити...
Г а н н а С е м е н і в н а. Та чому ж не треба? Як же то так було? Було, як у всіх людей буває. Що ти і говориш, сину?
К о р н і й (посміхаючись). Ага, от то і єсть, як у людей. От то і єсть...
Г а н н а С е м е н і в н а. Так віки було, сину.
К о р н і й (так само). Ага, от то і єсть, що віки.І От то і єсть... |
Г а н н а С е м е н і в н а (тривожно). Та що ти, сину, говориш? Може, тобі.. голова болить? |
К о р н і й. Буде, мама.. Я нічого не знаю. От і вже... Я зараз нічого не знаю... Я знаю, що єсть два... ні, три трупи в хаті.. От це я знаю...
Г а н н а С е м е н і в н а (злякано). Господи, Нію, що ти говориш?! Які трупи? Де? |
К а р н і й (посміхаючись, показує на хату Рити, на полотно й на себе). Он, он і ось... Ну, і годі, мамо. Годі... Ідіть до Лесика... Я хочу сам побути... Мені болить голова... Я хочу трохи спочити... Трохи спочити. От іменно... спочити б трохи... А там... Ну, йдіть, мамо, йдіть...
Г а н н а С е м е н і в н а. Нію... Тут хоче тебе бачити Сніжинка... Може б, ти з нею трошки пройшовся по вулиці... голова б посвіжішала. Ти ж не спав, не їв. Не можна ж так...
К о р н і й. Ні, мамо, я нікуди не піду. Я Сніжинку... Ну, що ж, я нічого не маю проти Сніжинки. Нічого...
Г а н н а С е м е н і в н а. Так я скажу їй... (Голосно кашляє, іде до веранди й одчиняє двері).
Входить С н і ж и н к а і говорить Ганні Семенівні:
— Я трохи не замерзла. Добрий вечір. Білий Медведю! (Підходить до нього).
К о р н і й. Добрий вечір... Ви були на веранді?
С н і ж и н к а. Вечір такий гарний, я собі гуляла там...
К о р н і й (пильно дивиться на обох). Не треба було цього, мама.. А, не треба... Можна було прямо прийти...
С н і ж и н к а. Я прямо й прийшла.
К о р н і й. Ну, все одно.. Тільки... негарно.
Сніжинка робить знак Ганні Семенівні, щоб та вийшла. Ганна Семенівна виходить.
С н і ж и н к а. Що з вами. Білий Медведю?
К о р н і й (просто). Хіба ви нічого не знаєте? Знаєте ж, навіщо... ці комедії? Мати думає, що ми вже побожеволіли... Сідайте, Сніжинко.
С н і ж и н к а. Сядьте й ви... Тут... на канапу...
Корній мовчки і важко сідає. Здалека чується гра на скрипці.
К о р н і й (тихо). Знов грає...
С н і ж и н к а. Це той італьянець... Він тільки вночі може грати...
К о р н і й. Так, вночі. Вночі — тихо...
С н і ж и н к а. Дуже тяжко. Медведю?
К о р н і й. Я стомлений... і порожній...
С н і ж и н к а. Порожній?
К о р н і й. Порожній, як... труп. Так мені здається. (По паузі). Я — чужий собі... Так мені здається... От так мені здається, і вже...
С н і ж и н к а. Нічого, знову будете повним... Все буде добре. Медведю... В кожному поганому єсть часточка доброго.. Ви зате можете бути тепер вільним... Як хочете, розуміється...
К о р н і й. Не знаю... Нічого, Сніжинко, не знаю...
С н і ж и н к а. Будете! В вас е сила, велика сила, вона своє візьме. Це тільки тепер... Ви стомлені, прибиті, вражені.. Потім сила проб'ється вгору... І навіть добре, що так сталось!.. Така моя думка. Медведю.
К о р н і й. Не треба. Сніжинко, не треба... Я нічого не знаю. І не треба... Потім. Все потім...
С н і ж и н к а. А я думаю, що не потім, а зараз... тепер же! Ви — не хлопчик і мусите у всяких обставинах давати собі відчит... Що за легкодухість? Люди в більших нещастях не падають духом, а вам, може, й не нещастя це, а щастя.
К о р н і й. Не говоріть так. Сніжинка.. Не треба... Негарно.
С н і ж и н к а. Через що?
К о р н і й. Я не знаю.. Негарно, і все... Так мені здається... І не в тому річ... Зовсім не в тому. Ну, помер Лесик... Ну, й помер. І вже. І горе, і жалко. Ну, і вже. Кінець, не оживе. Друге... А, друге єсть, друге.
С н і ж и н к а. Що ж друге? Рита?
Корній мовчить.
С н і ж и н к а. Рита, Медведю?
К о р н і й. Не будемо говорити, не будемо. Не треба. Щоб говорити, треба знати... Треба все знати, Сніжинко. А що ми знаємо? Що я знаю? А, от то і єсть... Я знаю, що так не можна, а як?