Вульф спохмурнів.
– Це жінка?
– Так, розуміється.
– Я вимушений просити у вас вибачення. Я смертельно втомився, а нам ще треба встигнути на семигодинний літак до Генуї. Якщо тільки ... ви не образитесь і не передумаєте дзвонити ...
Коуртні від душі розреготався.
– Ні, я не передумаю, – сказав він, втираючи сльози. Потім знову розсміявся, запрокинувши голову назад.
Мені здалося, що для дипломата подібного рангу він поводиться до біса непристойно.
ГЛАВА 16
Наступного дня, у п'ятницю, ми сиділи у нашій каюті другого класа на борту "Базилії." Відплиття було намічено на першу годину дня. Все було чудово, опріч одного. В генуезькому готелі "Фореллі" ми досхочу відіспалися (я проспав одинадцять годин, як убитий) і смачно поснідали. Вульф вже ходив, не тягаючи ноги, та й мої синці трохи загоїлися. Зареєстрували нас, як Карла і Алекса Гюнтерів, не ставлячи зайвих запитань. Посадка теж пройшла без проблем. Каюта з ілюмінаторами назовні була вдвічі більша нашої камери в тюрмі Барі і крім двох ліжок в ній знайшлися ще пара крісел, в одно з яких Вульф прихитрявся втиснутися, хоча і не без зусилля. Все було чудово. Проте, куди ж подівся Петер Зов? Зов сказав Вульфу, що, висадившись в Гориції, добереться до Генуї через Падую і Мілан, а на борт "Базилії" підніметься в якості стюарда в четвер ввечері. Вульф поцікавився, під яким ім'ям попливе Зов, але Стрітар сказав, що вони вирішать це пізніше. І ось ми сиділи в каюті і мучилися невідомістю, не знаючи, чи подорожує Зов з нами.
– До відплиття лишилась рівно година, – промовив я. – Спробую сходити на розвідку. Стюарди ззовні так і кишать.
– Прокляття! – проричав Вульф і стукнув кулаком по поручню крісла. – Не можна було відпускати його від себе.
– Стрітар відчув би негаразд, якби ви впиралися. Та і в будь-якому разі він не пішов би на це.
– Пф! Для чого мені тоді голова? Я мав що-небудь придумати. Я останній бовдур. Ні, я не можу пливти в Америку без нього!
У двері постукали і я сказав:
– Зайдіть.
Двері прочинилися і в прорізі виник Зов, який ніс наші валізи.
– О, це ви, – промовив він сербсько-хорватською. Потім поставив валізи на підлогу і повернувся, щоб іти.
– Зачекайте хвильку, – попросив Вульф. – Я маю вам дещо сказати.
– Пізніше скажете. Зараз немає часу.
– Всього одне слово. Не старайтеся переконати нас, що ви не розумієте англійської мови. Вас би не взяли стюардом, якби ви не говорили англійською.
– А ви здогадливий, – сказав Зов сербсько-хорватською. Потім додав вже англійською:
– О'кей.
І був такий.
Я зачинив за ним двері і повернувся. Вульф сидів з заплющеними очима і шумно сопів. Через хвилину він розплющив очі, поглянув на валізи, перевів погляд на мене і тільки тоді передав розмову з Зовом.
– Треба з'ясувати, під яким він тут ім'ям, – сказав я.
– З'ясуємо. Ступай на палубу і слідкуй за сходнями. Раптом йому щось влізе до голови і він вирішить вислизнути.
– З якої статі?
– Не знаю. Просто люди з таким покатим чолом часто бувають непередбачливі. Відправляйся.
Ось так сталося, що до самого відплиття я простояв на палубі, спираючись на фальшборт і милуючись на генуезькі гори, до яких приліпилися тисячі будиночків. Враження було б куди сильнішим, якби я щойно не повернувся з прогулянки по чорногорським скелям. До того часу, як "Базилія" покинула гавань і вийшла у відкрите море, більшість пасажирів вже спустилася до обіднього салону.
Я в свою чергу спустився в нашу каюту і сказав Вульфу:
– Пора вже і пообідати. Можливо, ви зробили правильно, вирішивши, що впродовж всієї подорожі не будете виходити з каюти. На борту може виявитися хто-небудь, гожий упізнати вас. Що стосується мене, то я, мабуть, маю право приймати їжу в загальному салоні. Ви не заперечуєте?
– Ніскільки. Я вже замовив Петеру Зову, що принести на обід.
У мене відвалилася щелепа.
– Петеру Зову? – тупо перепитав я.
– Так. Він наш стюард.
– О, Боже! Він буде приносити вам їжу, а ви будете її їсти?
– Розуміється. Це, звісно, випробування, і апетиту воно мені не додасть, але в ньому є і певні переваги. Ми матимемо вдосталь часу, аби обговорити наші плани.
– А раптом йому збреде в голову підмішати вам миш'яку?
– Дурниця! З якої статі?
– Справа в тому, що люди з таким покатим чолом часто бувають непередбачувані.
– Йди обідати.
Я відправився в салон. Мене всадили за сімнадцятий стіл, накритий на шістьох. Один стілець був порожній і мав бути порожнім всю дорогу. За столом сиділи: німець, котрий вважав, що розмовляє англійською, але явно помилявся; жінка з Мериленда, котра розмовляла англійською, але краще б мовчала, і ще парочка – мати з дочкою, – які не знали, навіть, слів "долар", "О'кей" і "сигарета". Сімнадцятирічна італійка-дочка, всередині якої явно бушував вулкан латинянської пристрасті, могла б стати об'єктом моєї уваги, якби не матінка, котра ходила за нею по п'ятах, наче приклеєна.
За наступні дванадцять днів дороги можливостей для знайомства і залицянь було, звісно, хоч відбавляй, однак, на третій день з'ясувалося, що всі три найвірогідніші кандидатури, включно з вулканом та дуеньєю, відпадають. Одна, чорноока шепелява красавка пливла в Піттсбург аби оформити шлюб. Друга, висока струнка скандинавка, яка обходилася без грима (та вона його й не потребувала), обожнювала грати в шахи. І крапка. Третя, мініатюрна білявочка починала поглинати коктейлі за годину до обіду, та так і не зупинялася. Якось раз я вирішив повправлятися з нею разом і досить скоро з'ясував, що любителька коктейлів шельмує: у неї виявилася сестра-двійняшка, причім обидві чудово ширяли в повітрі. Я образився, покинув ошуканок в барі і повернувся до себе в каюту, ледь не перелічивши по дорозі чолом усі східці. Вульф метнув на мене рисій погляд, але від коментарів утримався. В Генуї він закупив кілька дюжин книг, розуміється – на італійській мові, і, схоже, побився сам з собою об заклад, що проглитне їх усі до того, як попереду по курсу з'явиться статуя Свободи.
Під час плавання ми з ним час од часу перекидалися окремими фразами, але не надто поштиво, бо розійшлися в думках. Я категорично відкидав план, який Вульф хотів при першій нагоді обговорити з Петером Зовом. Перша сварка сприводу цього спалахнула у нас ще в Генуї, в номері готеля, і відтоді раз у раз поновлювалась. Я на початку хотів першим чином, щойно ми вийдемо в море, сповістити капітана про те, що на борту у нас озброєний вбивця, скоївший у Нью Йорку тяжкий злочин, з тим, щоб решту дороги Зов провів під замком. До того ж, я запропонував надіслати радіограму інспектору Кремеру, щоб приготувати Зову достойну зустріч.