— А може, відірвати останній малюнок?
— Ну, відірви... — неголосно сказав Руслан.
Тоді я відрізав від стрічки зображення дикуна з портфелем і порвав його.
Руслан пожвавішав:
— Слухай, а як здорово ліхтар працює! Га? Це ж ми його зробили всього за два вечори! І з чого? З старого ящика! Ні, ми
все ж таки вміємо працювати!
Русла новим рідним і Сергію дуже сподобалися і ліхтар, і малюнки. Особливо радів Сергій.
Я повертався додому. На душі було приємно. І в ці хвилини в будинку знов згасло світло, і тьотя Клава десь на другому поверсі вигукнула: "Це неподобство! Ко-
ли вже воно перестане перегорати!.." А я йшов собі темним довгим коридором і радів, що ми встигли показати свій ліхтар раніше, ніж перегоріла пробка.
ЧОМУ МОВЧАВ ТЕЛЕФОН
Прийшов до мене Сергій та й каже:
— Валько, давай зробимо собі тел-ефон.
— Можна, — кажу. — А як?
— Дуже просто. Отут у книжці все написано.
Почав я читати Сергіеву книжку. А він дуже нетерплячий — усе смикає мене за рукав:
— Ну, прочитав? Тю, як повільно, читати не вміє! Дай краще я.
— Чого ти кричиш, Серьожко? — відказав я. — Чи ти гадаєш, що тільки ти вмієш читати? Дуже смішно, коли люди так думають.
І навіть трішечки засміявся.
У книжці було написано, що влаштувати польовий телефон зовсім не важко. Для цього треба протягти дріт, а до нього з обох боків приєднати звичайні радіонавушники. Шнур на тих навушниках розділяють надвоє, один кінець приєднують до дроту, а другий закопують у землю.
Оце і все. Розмовляти треба у навушники і слухати через них. Як заговориш — потече тим дротом слабенький електричний струм. І тоді на другому кінці почують твій голос.
— А де ми його робитимемо? У дворі? — спитав я.
— Тю,, у дворі!.. — закричав Сергій. — У дворі і без того чути! Краще проведемо з твоєї кімнати у мою та й будемо собі балакати.
— Може й до Руслана проведемо? Сергій махнув рукою:
— Ні, ми з ним посварилися.
— Давно?
— Сьогодні.
— Чого?
— Та, знаєш, він який!.. Почали з ним грати у шахи. Потім я розхотів. Так він як розкричиться: з тобою грати не можна, я тебе знати не хочу!.. І пішов додому. Задається.
— Ти ж, мабуть, програвав?
— Чо там програвав! Просто розхотілося. Буває ж таке: хочеться, хочеться, а як почнеш грати — розхочеться і край. У мене ще був король і пішка.
— А у нього?
— Та якісь погані дві тури і королева... Подумаєш, королева! Задається.
Я ще не дуже розумівся на шахах. Із співчуттям глянув на Сергія:
— Помиритесь. Все-таки йому без телефона теж погано. Та й я з ним не сварився.
— Нічого, ще посваришся, — сказав Сергій. — А телефон йому поставимо, коли я з ним помирюсь. Бо як же інакше?
— Так, — зітхнув я,—інакше тут нічого не вдієш...
Навушники у нас були. У той час, понад двадцять років тому, радіоприймачі ще вважалися дивиною, а репродуктори в нашому будинку тільки-но з'явилися. Раніше люди слухали радіо через навушники. Надінуть їх на голову, сидять і слухають, а іншим нічого не чути. Коли у пас вдома встановили радіорепродуктори, навушники подарували нам.
У мешканця другого поверху студента Гриші ми з Сергієм позичили моток тонкого мідного дроту. Та й заходилися.., Протягли дріт через весь другий поверх, звісили його зі сходів і знову потягли підлогою через весь коридор. Півдня клопоталися. А Руслан ходив слідом за нами і приказував:
— Однаково нічого не вийде. От побачите.
Це йому просто було завидно. Завжди у нас верховодив, а тепер лишився осторонь. Та що ж я міг зробити, коли вони посварилися, а я у шахах нічого не розумів!
В коридорах наших було чимало дверей, за кожними дверима жили люди. Жили вони між собою дружно і на нас, школярів, майже ніколи не гримали. От і цього разу сусіди весь час за дріт ногами чіплялися, але терпіли. Один тільки дядько Трохим почав було бурчати, так йому тьотя Клава дала відсіч. Вона була дуже гладка і така добра, що аж сяяла. Вона сказала:
— А, по-вашому, краще, щоб діти шибки били? Чи одне одного?
Скінчили ми свою роботу, розійшлися по кімнатах і почали кричати у навушники: "Алло! Алло!" І кожен з нас чув тільки себе самого, бо телефон, звичайно, не працював.
Зійшлися ми з Сергієм на площадці між двома поверхами та й стали міркувати: що це за пригода з нашим телефоном? А Руслан стояв нагорі і приказував:
— А я знаю. Тільки не скажу. Тут я згадав:
■— Серьожко, а заземлення? Треба ж кінці шнура у землю закопати!
Сергій аж рота роззявив. Потім з серцем почухав свою стрижену потилицю.
— От тобі й на! А як же ми їх закопаємо?
— З вікна, чи що?
-— 3 якого там вікна! У мене під вікном асфальт. І другий поверх. Тобі добре, якщо ти живеш на першому поверсі.
— Чого це мені добре! — образився я. — Мені теж погано. У мене теж асфальт.
— Ну от бачиш, — сумно сказав Сергій.
Посумували ми трохи та й почимчикували до студента Гри-ші за порадою. Він нас вислухав і сказав:
— А це, хлопці, робиться дуже просто. Візьміть ті кінці, що їх треба заземлити, і приєднайте до батарей опалення. Оце й усе!
Так ми і зробили. Спочатку у Сергія, потім у мене.
— Лічи до ста, — сказав мені Сергій, — а потім слухай телефон. А я тим часом добіжу додому.
Побіг він до себе на другий поверх. Я полічив до ста і почав слухати. Біля мене стояв Руслан. Обличчя у нього зробилося серйозне, бо він уже й сам хотів, щоб наш телефон працював. А в навушниках — тиша.
І тут Руслан наче трохи зрадів. Він зробив крок до мене, здивовано посміхнувся і сказав:
— Говорить! Слово честі, говорить!
Тепер і я почув, наче десь здалека доноситься до мене Сергіїв голос:
— Валькааа!..
Я, звичайно, відразу загорлав у навушники:
— Алло! Алло! Я слухаю! Се-рьожка!
Руслан і моя сестра Марійка навіть вуха позатуляли. А навушники ні гу-гу. Та ось знову, далекий-пре-далекий, долинув голос:
— Ва-а-аль-ка-а-а!.. Я нічого не розумів: навушники
мовчать, ось же ж вони, біля мого вуха, мовчать та й годі. А голос чути... Тут Руслан і Марійка як засміються! Я зовсім розгубився. Але потім збагнув, що до чого, та й собі зареготав. Це Сергій так здорово верещав на другому поверсі, що у нас його було чути без усякого телефону. Дуже вже йому хотілося, щоб наша лінія працювала!
У Сергієвих сусідів зчинився переполох. Тьотя Клава вибігла з своєї кімнати і закричала: