— Може, він і нас сфотографував? — висловився Сергій.
— Ага. Завтра пришле тобі карточку на пам'ять. Фугасну! Тоді Сергій підняв кулак і закричав у небо:
— Ей, ти, фашистюга, тікай геть! Тікай, паразит, а то я тобі зараз!..
У цей час розчинилося Сергієве вікно, звідти висунулася його мама і розгнівано закричала:
— Ану, негайно марш додому! От я тобі зараз всиплю!.. А ви теж! — це вона до нас з Русланом. — Хіба не знаєте, що, коли стріляють, надворі не можна бути! З неба осколки падають!..
Ми це добре знали, але не боялися. Ні осколків, ні літаків, ні бомб. Сергій казав:
— Нас з вами не влучить жоден осколок. І жодна бомба не впаде на нашу вулицю. От побачите!
Дорослі думали про це інакше. Нам довелося послухати Сергієву маму і вернутися в будинок.
Якось увечері я приніс додому блискучу стрічку з бляхи і заходився вирізувати з неї іграшковий літак. У цей день ми з хлопцями сусіднього двору збирали металолом. Біля паркану за півдня виросла чимала купа залізного мотлоху. Тоді приїхав грузовик і все це кудись одвіз. Нам пояснили, що металолом піде в переплавку, а потім з нього робитимуть зброю.
Отож я повернувся додому і став майструвати з бляхи іграшковий літак. Мами вдома не було. Марійка щось читала.
Сутеніло. Ми закрили високі ставні на вікнах, завісили їх ковдрами й увімкнули світло. В цей час радіо оголосило повітряну тривогу.
— Підемо у бомбосховище? — запитала Марійка.
— Зачекай, я ось закінчу... А чого ми туди підемо?
— Як хочеш... — Марійка знизала плечима і знову взялася до своєї книжки.
Гриміли зенітки. Під лезами ножиць скрипіла тонка бляха. Марійка вичитала щось смішне і тихенько хихикала над своєю книжкою.
Постріли зеніток злилися в безперервний грім. Серьожка вчора хвалився, наче він на слух уміє відрізнити вибух бомби від розриву снаряда. Я йому не дуже вірив. Адже зенітки гриміли відразу на всі голоси — дзвінко і глухо, голосно і не так голосно, завзято і поважно. Може, бойовий командир і розібрався б у цьому безладному ревінні неба, але щоб Сергій... Ні, навряд.
Потім я й сам почув у небі новий звук. То був дзвінкий частий дріб. Наче лінійкою тріщали по штахетному паркану. Та враз лінійка і паркан розрослися на все небо! "Мотор літака, — здогадався я, відірвавшись від своєї іграшки. — Мабуть, дуже низько".
Вже не тріск, а потужне ревіння майнуло над самою головою. А слідом за ним розлігся такий могутній гуркіт, наче злилися в одне всі вибухи цього вечора.
В ту ж мить згасло світло і змовкло радіо. Я чимдуж кинувся до дверей.
Другий вибух страшенної сили розлігся негайно за першим. За моєю спиною лунко тріснули високі ставні, тужава й сильна рука повітря немов стиснула мене в кулак і викинула з кімнати в коридор.
Скільки триває грім від двох вибухів, коли вони йдуть щільно один за одним? Якусь частку секунди. Я й досі не розумію, як за такий час встиг відскочити од вікна і вибігти з кімнати. Я не знаю, як я міг у суцільній темряві втрапити у двері і потім щодуху мчати темним коридором. Але я точно пам'ятаю, що промайнув крізь двері, навіть не торкнувшись одвірків. І що коли я перетинав "конференц-залу", гуркіт вибухів тривав з могутньою силою.
Лише у цю мить мене охопив жах. Здавалося, що весь наш будинок розвалюється і падає мені на голову. Я біг, а рештки будинку падали все нижче і от-от мали мене розчавити.
Це вже не був страх перед "білим привидом". То не привиди кружляли у повітрі, а вибухали фашистські бомби.
Вже у дальньому кінці коридора я зрозумів, що вибухів більше не чути і будинок не розвалився. На східцях, які вели до нашого бомбосховища, на мене хтось наштовхнувся.
— Валько!..
То була Марійка. Ми разом вибігли з кімнати, вона мене весь час гукала, тільки я тоді нічого не чув.
На східцях було багато людей. Всі поспішали вниз, бо до останньої хвилини сиділи у своїх квартирах.
Під бомбосховище у нас була обладнана невеличка підвальна кімната. Ще ніколи в ній не збиралося відразу стільки людей.
Хтось запалив сірника, і в ту ж мить почувся зляканий голос Сергієвої мами:
— Негайно погасіть світло!
І хоч крихітне віконце було надійно затулене, її послухали Потім пролунав голос тьоті Клави:
— Господи, що ж це таке?
І знову одізвалася мама Сергія:
— Тихше, та тихше ж!..
Чому треба було мовчати, ніхто не знав. Але і цього разу її послухали. Глуха темрява "панувала в підвалі. Тільки чути було схвильоване дихання багатьох людей.
Всі здригнулися, коли від дверей почувся різкий, неприти-шений голос дядька Трохима:
— Товариші жінки і діти! Спокійно! Перш за все запаліть свічку, і я вам розповім, що сталося.
Свічку негайно запалили, незважаючи на заперечення Сергієвої мами. Всі зітхнули з полегшенням. Дядько Трохим пояснював:
— Фашист кинув на нашу вулицю дві бомби. Він ішов дуже низько, над самими дахами. Певно, ховався від обстрілу. Одна бомба влучила в сусідній будинок і вщент зруйнувала два під'їзди — до самого першого поверху. Це якраз ті під'їзди, що мають спільну стіну з нашим будинком.
— Але ж там були люди!..
— Так. Там були люди. Помовчавши, дядько додав:
— Друга бомба впала через дорогу на школу. Наш будинок цілий.
— У школі були діти?
— Ні, заняття давно скінчились...
У підвалі залягла тиша. Рівно горів вогник свічки. Очі у людей були суворі і скорботні.
— Залишайтеся всі тут, — сказав дядько Трохим. — Наліт триває. Я піду на руїни, там зараз руки потрібні.
Він пішов.
— Горе, людоньки, горе яке... — прошепотів хтось. Підвал стривожено загомонів. Тільки тепер я побачив, що
стою поруч із Сергієм. Він торкнув мене за плече:
— Валька...
— Га?
— А що... що ти сьогодні робив?
— Металолом у п'ятнадцятому збирав. Осколки шукав.
— Знайшов?
— Один. А де Руслан?
— Вони сьогодні евакую...валися
— А чого ж він не зайшов?
— Часу не мав. Під'їхала машина, вони швиденько накидали туди вузлів і чемоданів, самі сіли — і тю-тю! Руслан мені тільки рукою махнув.
— Л... А що у тебе нового?
— Сьогодні бачив запалювальну бомбу. її з якогось даху скинули, а хлопці підібрали. В неї тільки бік вирвало, а так уся ціла.
— А яка вона?
— Отака о,— Сергій нешироко розвів руки. — Біла-біла, наче з алюмінію. Неважка.