Чмир (Чумазий)

Страница 8 из 11

Кропивницкий Марк

ЯВА 4

Ті ж і Вареник. Демко. О, за вовка помовка!..
Вареник. А вовк і в хату!., (Регоче.) Не знаю, як ви за нами, а що ми, як не бачимо вас, так от, примером, і сонце ясне світить, а нам пасмурно. (Чоломкаються.)
Д е м к о. Та й я за тобою засумував.
Варка. Тільки-тільки що вас згадували!
Вареник. А по чиїх же ділах я клопочу, як не по ваших. Я готов усі свої діла набік, щоб тільки вам, Дементій Васильович, догодить, щоб ви понятіє об мені держали — не таке, як люде, а щоб содержували мене на примічанії своїх чувствій.
Демко. Але стривай! Ми ж побратались, то навіщо ж ти мені викаєш?
Вареник. Бо ви як старший брат, а я як менший — хіба забули умову?
Демко. Ага-га, так-так!..
Вареник. Ви, братіку, учора наградили мене великою нагородою! (Зітхає.) Бог з вами!
Демко. Скільки ж я тобі дав? Невже мало? Вареник. Спасибі, достаточно! Демко. Чого тобі ще?
Вареник. Кажу ж: спасибі, привселюдно наградили! Д е м к о. Та що ти Верзеш, я нічого не розберу? Вареник. А хто учора, як вернулись ми з города, плюнув у твар мені і моїй жінці? (Регоче.) Демко. Та невже?
Вареник. Варваріє Назаровно, докладуйте їм.
Варка. Вони обоє — Овсій Харитонович і Василина Хведоровна — панькаються біля тебе, цілують тобі руки, посадовили на кровать, подушками обложили, а ти...
Демко. Що ж я зробив?
Вареник. Плюнули у глази — сперначалу мені, а потім і Василині.
Демко. Цього не пам'ятаю!
Вареник. Я душу свою готов за вас, а ви...
Демко. Що ж, я заплатю! Пам'ятаєш, як ударив тебе по морді, адже заплатив?.. Потім я вилив тобі на лисину гарячу кохвію (регоче), аж пузирем лисина взялась — заплатив же і тоді?..
Вареник. А я тепер кажу вам, як перед Богом, що не гніваюсь на вас і плати нікоторої не хочу!
Демко. А я хочу тобі заплатить. Ну, не тобі, так твоїй жінці!..
Вареник. І вона так, як і я. Не плату нам треба, а треба діло швидш робить, тоді не буде вже ні мордобиття, ні плювання!..
Демко. Як ке буде?
Вареник. Як тільки привезе господии судебний пристав документи, тоді все інакше піде і не до мордобиття буде...
Демко. Коли б же швидш привіз бамаги пристав. Заведемо кумерцію на всю округу!.. Та що він там робе з тими бамагами, що й досі не везе?..

ЯВА 5
Ті ж і Вустя.

Вустя (убрана в платті і в нитяних перчатках, хутко вбігає). Це мене прикажчиця так начепурила, по-модньому. Мамо, понюхайте, чим у мене пахнуть руки?
Варка (нюха). Чебриком, чи що?
Вустя. Татку, понюхайте.
Демко (нюха). Неначе морквою чи, сказать, новим кожухом... Чимсь гарним!..
Вустя. Це мені прикажчиця налила чогось на руку. Прибігла за зонтиком, бо ми оце зараз ідемо з прикажчицею до попаді в гості. Коли б ви, мамо, бачили, як зо мною панькаються прикажчики, Господи! як вони мене люблять! Вже мені аж скучно з вами, побіжу мерщій, бо мене там дожидаються. (Пішла.)
Демко, От, чи довго побула у прикажчиків, а вже їй тісно в нашій хаті. А тобі, Варко, наша хата не здається тісною?
Варка. Ні!
Демко. А мене вона неначе давить. Ось і зараз неначе аж закрутилася перед очима... Ач, як крутиться. Пожив у Кийові, у купців в хоромах, то тепер зовсім не можу жить в тісній хаті; давить та все крутиться! Не можу. Як запишемось у купці, куплю великого дома.
Варка. Тільки щоб ближче до церкви, біда як люблю слухать, як дзвони ревуть!.. Як ще була малою, то, було, на Великдень цілий день висидю на дзвіниці та все слухаю, як дзвони ревуть!..
Вареник. А чи пам'ятаєте ви, братець, що сьогодня у старшини беседа?
Демко. Знаю, а далі що?
Вареник. Що?
Демко. Придивись мені в вічі гарненько і вгадай, про віщо я думаю?
Вареник. Туман, туман в очах, не зрозумію ваших дум!..
Демко. Хочу тобі подарувать сердука братового. (Іде до скрині, вийма старого сердука і дає Вареникові.) Нікому не дав би, а тобі на; на та знай мою добрість! Плюнув тобі в твар і вже наградив, розумієш?
Вареник. Братіку родненькой!.. Дементій Васильович! Взяли ви цілком мою душу і моє серце під ваші ножки!.. Вірите ви, що я вам добра бажаю?
Демко. Ну, а як вірю?
Вареник. Позвольте ручку.
Демко. На!
Вареник (цілує). Позвольте і другу. (Цілує.) Через десять год у нас буде миліон триста тисяч!..
Демко. Коли б же то. Тільки от що: грамоти я не дуже.
Вареник. Довчу, єй-єй довчу!
Демко. Скільки кажеш мильонів тисячів?..
Вареник. Або плюньте мені зараз ще раз у твар і проженіть з-перед своїх ясних очей, або ж скажіть: "Вірую тобі, Овсію, роби так, щоб добре було!.."
Демко. Та я давно вірую тобі, Овсію!
Вареник. Робить діло?
Демко. Роби!..
Вареник. Щоб на всю округу! Демко. На всю округу!
Вареник. Братіку, через десять год миліон триста тисячів!
Демко. А давай оце зараз приймемось за грамоту? Вареник. Можна. Давайте книгу! Я вас у три місяці до всіх наук призведу!.. Демко. Коли б же то!..

ЯВА 6
Ті ж і Зінько.

Зінько (до Вареника). Ось вийдіть, будь-ласка, на часинку з хати.
Демко. Навіщо?
Зінько. Маю, тату, перебалакати з вами наодинці. Демко. Балакай при ньому.
Вареник. Зіновій Дементович, я ж у вас як свій. Вже й побратався з вашим папашою.
Зінько. Це таке діло, що треба з отцем наодинці.
Демко. Я догадуюсь... Вийди, Овсію.
Вареник. Може, одійти в куток? Я затулю вуха і...
Зінько. Пожалуста, вийдіть!
Вареник виходить і потім підслухує біля дверей.
Демко. Це ти чи не про Марину знов? Зінько. Про неї...
Демко. Я тобі раз сказав, що вона тобі тепер не під масть, то й годі про це.
Зінько. Ви тоді, може, в серцях сказали?
Демко. І тоді сказав, і тепер те ж скажу: моя воля, щоб ти сватав прикажчиківну.
Зінько. Цього не буде.
Демко. Як-то не буде, коли мій плант такий, щоб прикажчиківна була мені невісткою? Зінько. Моєї волі на те нема. Демко. Я тебе не питатиму! Зінько. Піп спита. Демко. Та ти як це зо мною?
Зінько. Так, як і завжди... А от ви, тату, тепер зо мною не так.
Демко. Я від свого слова не відступаюсь. Зінько. Вже відступились. Демко. Та ти зо мною на сварку?
Зінько. Борони мене, Боже! Слова зневажливого вам не скажу.
Демко. Та я тебе вижену з подвір'я!
Зінько. Нащо ж виганять? Коли вже я вам так спротивився, то я й сам піду.
Демко. Геть з очей! Це тебе дядько твій Серьога навчив? О, то розумний! Тільки мені тепер на нього плювать. Знаєш ти, де розум, знаєш? У партманеті! Там він увесь! Щоб я більш про Марину і не чув...
Зінько. То, певно, не почуєте більш і про мене! (Хутко пішов.)
Демко. Що то як воно не образоване, то скільки мороки з ним ще наберешсяі