Але ж диво в тім, що за дуже короткий час вже знову прояснилося, сонце пекло ще дужче, а невеличка жовто-сіра хмара була далеко.
Чудова, але й страшна картина тропічної грози!..
Тим часом і в мене в каюті також гроза. Давид наче сказився: так і шукає нагоди, щоб зо мною загризтись. То я його навмисне штовхнув, як одягався, то навмисне сів на його бриль, то знов навмисне хропів уночі, щоб не давати йому спати! А потім причепився, що я все це роблю через те, що я — "юдофоб" і "жидомор". Ну, це вже мене страшенно образило. Він же повинен знати, що й раніш я ніколи не думав, що жиди загалом — якісь інші чи гірші люди, як усі. А тепер ще й сам же він погоджувався зо мною, що в дорозі, коли бачиш і знайомишся зо всіма народностями світа, невільно привчаєшся поважати кожну людську істоту, кожну чужу мову, кожен чужий звичай, кожну людську віру. Бачиш на віч, як всякий по-своєму виконує своє призначення в житті й якийсь нещасний шоколадовий рикша так само хоче жити, як і "недосяжний" сер Скотт. А до всього іншого, Давид же — не жид, а караїм! Але ж доведи йому!..
І от, тепер я — "юдофоб", а завтра буду — "караїмофоб", а далі — "ірландофоб"...
Якби у мене було не так мало грошей, я сьогодні ж перейшов би до другої каюти, а тепер мушу терпіти явну кривду.
Правда, містер Патрик намагається його укоськати, але вже навряд, чи ми помиримось так, щоб знову стали такими друзями, як зробилися за першу частину цієї довгої й — треба казати — дуже тяжкої дороги...
Власне, я знав би, що мені робити, коли б не лежали для мене в Нагасакі листи та були б при мені гроші. Тоді б я не їхав на Японію, а спинився б в Сінгапурі або в Гонконгу, куди все одно, доведеться, вертатися по дорозі на Австралію...
Ну, та вже якось може доїдемо й до Ніпона. Не зміняти ж, справді, наміченого маршруту з-за якогось непорозуміння! А я собі буду думати, як той наш Куприян-цехмейстер з пісні:
"Якось то буде!"
— — —
23/ VI. Сінгапур. До Сінгапуру ми під’їхали наче по річці — така вузька в однім місці Малайська Протока. Навколо сила скалистих малих островків, що заважають швидкій ході пароплава, а нова громовиця не дала змоги роздивитись місто. Правда, ми трохи походили з м. Патриком (Давид не схотів, ніби в нього болить голова), але нас не дуже вразив Сінгапур. Здається, Пенанґ цікавіший й привітніший.
До речі. На набережній лежала ціла купа камінців, незвичайно кругленьких, як кульки. Я взяв собі два на спомин. Може вони замінять нам скарабеїв. Принаймні — ці вже не розіб’ються й знамениті тим, що витягнені з океану біля самого екватора.
Ми простояли в Сінгапурі до ночі. Ніч спускалася раптом і вся природа негайно змінялася. Грала вечірня заграва, а з берега чути було однотонову пісню цикад. Жаби наче розривались, збільшуючи своїм хоровим кумканням загальний концерт. Гукали якісь птиці, щось далеко-далеко клюкало жалібно й тоскно, немов би краплина безнастанно падала на металеву дошку. А першу скрипку в цій симфонії вели комарі...
Ми ходили понад берегом і, коли б з доків не відгукувались сирени та не скиглили ланцюги,— могло би здатися, що в природі панує якась велична тиша: до того той нічний концерт був тривкий, одностайний і рівний.
Коли ми одпливали, то бачили, як світилося море. Особливо це видко на веслах човнів та на самих човнах. Здається, ніби з води їх освітлено електричними лампочками.
— — —
Слава тобі, Господи,— меншає пекло. Як тільки почали підніматись на північ, стало помалу легшати. Але ж вже третій день ми не маємо спокою. Правда, хитає вже не так дико, як було біля Арабського Моря, а все ж таки набридає страшенно. Тільки й відпочили, вчора на кілька годин, коли зайшли до Сайгону, куди нас закликали по бездротовому телеграфу за важливим вантажем. Сьогодні вже море (це вже зветься Південне Хинське Море) тихше. Але кажуть, що воно взагалі дуже вередливе, й хвиля, не встигши затихнути, може початися знову... Швидше б до Гонконгу! Там уже буде близько й до Нагасакі, де я довідаюсь стільки новин про моїх близьких і де я зможу довший час поблукати по землі, про яку оповідають та й в книгах я читаю справжні дива...
Маю нових знайомих: німці, що посідали в Сінгапурі. Між ними є один, який довго жив у Монахині. Я враз пізнав його по вимові. Тепер ми часто розмовляємо, згадуємо кожну вулицю, всякі будинки, пам’ятники. На жаль, він не знає Шульців. А добре було б довідатись, як вони поставились до моєї загадкової втечі.
Година зовсім стає добра: дуже тепло, але приємно, особливо, як повіває м’який морський вітрець..
Завтра приїдемо до справжнього хинського порту — Гонконгу.
— — —
М’якшає погода, м’якшає й душа колеги Давида. Сьогодні зранку він кілька разів починав зо мною розмовляти, а копи загула сирена перед Гонконгом,— він зашарівся й попрохав у мене пробачення. Тепер каже, що то він став "такий скажений" від тропічної спеки.
Я дуже радий, що ми помирилися й вкупі будемо оглядати місто.
— — —
Зовсім не так я уявляв собі Гонконг. Я інакше мислив і про хинців взагалі. Думалося, що хинські міста — дикі, некультурні, з манісінькими халупками та високими "пагодами", які звичайно бачимо на коробках з-під чаю. Аж це — величезний порт, може навіть далеко більший, як Бремен, або й Марсель. Я напевне того не знаю, тільки ж тут така сила-силенна всяких кораблів,— що аж очі розбігаються. Та ми ще приїхали пізно увечері: так все горить та блищить різнокольоровими вогнями, й не знаєш — чи це водяний город, чи це — самі кораблі.
Знаменито виглядає вночі й саме місто. Скрізь по горі неначе обсипано його різної сили світляками. А є величезні будинки на кілька поверхів, де всі до одного вікна горять вогнями.
"Гамбург" довго вовтузився, доки закотвив, але не пристав до молу. Ще багато упливло часу, поки пощастило нам дістатись до берега. І ми навіть гадали, що зайво пливемо так пізно. Однак ми дуже помилились: в місті до пізньої ночі точиться жваве життя. Відчинено просто на вулицю хинські крамниці, відчинено їхні різнорідні майстерні, літає трамвай, несуть людей в носилках, біжать рикші, а обіч — чудові екіпажі та освітлені електрикою автомобілі. Йдеш, дивишся — й не знаєш: чи то дійсність, чи то — тільки сон?