Чмелик

Страница 91 из 149

Королев-Старый Василий

Намагаюся пересилувати себе, переконати, що це — слабкодухість,— і не можу. І це не я один: і колега увесь час говорить про свій Смоленськ та про батьків, і навіть містер Патрик все більш і більш згадує рідну сторону...

Часами, то просто щось увижається. Вчора, наприклад, з палуби я почув, як в салоні хтось заграв, а потім відтіль зачулася пісня "Лорелеї". Я почув голос Гільдхен... Як було в Уші,— так і тут, прожогом кинувся я до салону, не встигши сам собі з’ясувати всю неможливість такого з’явища. Звісно, там сиділо кілька чужих людей і навіть покришку рояля було зачинено. Так я й не дізнався, чи то, справді, хтось співав, чи то мені вчулося, чи то десь ловить душа одзвуки того, що, може, в цей час діється в далекій Європі... Може то Гільдхен там, далеко, далеко співала для мене?..

Ох, чого мені так тужно, чого мені так тоскно?!

Але ж я не хочу більше скиглити... Навіть не буду записувати своїх почувань туги й одірваності від рідного ґрунту...

Ніхто ж мене сюди не пхав, бо ж я добре знав, що коли мені було небезпечно сидіти в Російській Україні,— то я міг жити з своїми людьми у Львові. Але ж я знав, що робив, і буду величезним дурнем, коли, замість того, щоб студіювати нове, незвичайно барвисте й цікаве життя людей та природи, буду колупатись у власній, нікому не цікавій душі.

Це, мабуть, також морська хвороба, тільки хвороба душі, коли в ній зісподу піднімається все нагору, як при фізичній хворобі — з шлунка. І коли я так не тяжко хворів фізичною морською неміччю, то тим менше повинен хворіти психічно.

Крапка. Досить!..

* * *

В бібліотеці я знайшов на німецькій мові цікаву книгу: "Звірі й люди", того самого знаменитого Карла Гагенбека з Гамбурга, в якій він незвичайно живо й мальовничо посписував свої пригоди. Шкода лише, що спочатку він занадто багато розповідає про не досить шляхетну працю свого батька.

Мені тепер жаль, що я зі слів п. Габермана позаписував до свого зшитку те, що далеко краще й з більшими подробицями читаю в цій книзі незвичайного чоловіка...

— — —

Найбільшу спеку в найбільш мабуть палку добу ми зустрічаємо проти Суматри, тобто близько тієї землі, яку по самій середині перерізує рівноденник (екватор). Правда, ми ставали на хвильку на самому північному виступі Суматри, а тепер спинились в порту Пенанґ, але ж далі будемо плисти знову на Південь, аж поки не доїдемо до Сінгапура. А від Сінгапура до того місця, де на мапі оперізує землю екватор, зостається всього лише 1° 17’ п. ш.— сто сорок три кілометри, менше, як від Полтави до Лубен...

Дуже мальовничо виглядають береги Суматри: знайома вже тропічна рослинність, що здається ще більш пишною, як на Цейлоні.

Така ж сама пишнота й на Малайськім півострові, але, на жаль, в самому Пенангу ми були занадто мало й то ледве не спізнились на пароплав. Принаймні, коли ми вступили на "Гамбург", його сирена сердито гукала третій раз.

Що нас вразило — це місцями вже цілком інший, хинський характер будівель, а також сила хинців з вузькими косими очима на жовтих обличчях і з чорними, мов з кінського волосу, заплетеними довгими косами... Починається ще один новий світ!

Нас просто здивувало, який тут порядок й лад на широких і чистих вулицях. Люди ввічливі, незвичайно симпатичні, лагідні й не такі галасливі. Навіть англійці не видаються такими високомірними, як, наприклад, хоча б в Коломбо.

Було незвичайно приємно пливти на своєрідному малайському човнику до "Гамбурга"...

Але ж у мене негарно на душі: мій колега Давид цілком без причини розгнівався на мене й тепер мовчить, не хоче навіть мені відповідати. Я таки, справді, ні в чому не винен і вже перепрошав його, але він надувся, як сич. А за що? Що я не дав йому свого етюду пальм, який йому дуже подобався, але ж йому не потрібний, а мені його треба для ілюстрації до моїх записок. Нарешті я йому віддав, тільки прохав дозволити мені зробити копію,— однак він розприндився, відмовився взяти малюнок, наговорив мені різких прикрощів, а, коли я поклав малюнок біля його ліжка на столику,— то він пом’яв його й викинув, тобто: "ні сам не гам, ні другому не дам!"...

Звісно ж, воно завжди так буває, що коли вже трапиться якась одна дурниця,— то за нею виникає сама-собою друга. Мені шкода було малюнка й я мислив принаймні з пожмаканого зробити копію для записок і почав витягати його з-за столу. І от, коли я там нишпорив, зачепив знаменитого Давидового "Скарабея", якого він навіщось поставив був перед тим на столі. Скарабей упав і надлупився. Мені було страшенно шкода: тим більш, що Давид підняв цілу бурю, мало не плакав і казав, що я позбавив його "щастя". Я віддав йому свого, але він шпурнув його на землю й від "кам’яного" жучка зостався тільки скляний пісок. От, така то була "бірюза", чи "мафкат"! (мафкат — камінь, а не місто, як ми думали!) Очевидно, ці скарабеї приносять щастя лише тим фелахам, у яких європейські дурні, на зразок нас, купують скельце замість дорогого каменю...

Містер Патрик мене заспокоює; каже, що від довгої їзди в тісній пароплавній каюті люди, звичайно, дуже набридають одно-одному, а через те починають гризтись без приводу, до того ж — Давид взагалі дуже гарячий та ще й не зовсім дужий.

Звісно, я проти нього нічого не маю, а все ж таки неприємно.

— — —

От, сьогодні була дивна річ! Ми перед сніданням ходили з містером Патриком та ще з одним італійцем по палубі. Коли це раптом потемніло небо, вмить набігла чорно-фіолетова хмара, зненацька її прорізали у всіх напрямах вогненні гадюки й торохнув такий грім, що аж все затрусилось на пароплаві. Не блискавки, а вогненні кулі літали у всіх напрямах по небі, наче там трапилась якась страшна космічна катастрофа. Часом все небо дощенту заливало вогнем, що горів у морі. Впало кілька тяжких величезних краплин дощу й раптом все небо полилось відразу. Це було більше, ніж "із відра",— здавалося, що падають хмари, що з неба виливається у воду новий океан. Гуркіт і шум зчинилися такі, що за ними не чути було жодного іншого звуку. Можна тільки було бачити, як рухаються губи в сусіда, що кричав з усієї сили, але не чути було ні слова...

Спочатку я хотів був перестояти громовицю на променадній палубі, але не зміг стерпіти й утік до каюти. Щоб же це робив тут Шульц? — і уявити не можна!..