Виявилось, що нас спинив підводний англійський човен. Кажуть, ніби для цих човнів є станція на Сокотрі. Тепер уже дехто, й справді, злякався, а п. Дон-Домінґо почав кричати, що він — англійський підданець (але це неправда!) "й човен не сміє робити шкоди кораблеві, на якому він їде". Отже його швидко заспокоїли.
Човен підплив до самого "Гамбурга". Коли дивитись здалеку й згори,— то човен робить своєрідне враження: низька над морем манісінька сіра площинка, оточена тоненькими поручнями, посеред якої стоїть сіра буда, а над нею випинається дві тоненьких рурки... Дивно, як може така манісінька шкаралупка плавати по безкрайому пустопорожньому океану!
До човна спустили трапи, й відтіль зійшов на наш велетенський корабель офіцер. Після короткої розмови з капітаном, він повернув назад, а потім з човна два матроси вивели під руки другого, досить вже немолодого офіцера, який і перейшов до нас на корабель. Виявилось, що цей офіцер захворів, а човен здав його на перший корабель, якого зустрів в океані, щоб ми довезли хворого до великого порту, де є лікарні, тобто до Коломбо, на Цейлоні...
Хворого відвели до каюти для недужих, куди враз пішов наш лікар, мовчазний старий німець, а матроси знову вернули на човен і ми поїхали. Ще довго ми дивились, як підводний човен плив за нами, а потім бачили, як він став поринати й щез під водою..
Ми з Давидом почали прохати містера О’Фонеля, щоб він виконав свою обіцянку й розповів про підводні човни. Однак він одмовився. Він наче був чимсь схвильований, а потім сказав:
— Не можу згадати, де я бачив цього офіцера? Але, безумовно, ми з ним були знайомі.
І, дійсно, коли він довідався, що це — містер Геб, то страшенно зрадів. Виявилось, що містер Геб — товариш містера Патрика по школі. О’Фонель каже, що то був дуже добрий і чулий хлопець.
Містер О’Фонель зараз же написав йому записку й віддав лікареві, щоб той передав її панові Гебу, коли буде можна.
Цікаво, що з цього вийде...
Лікар каже, що нічого страшного у містера Геба нема. Спочатку думали, що в нього "удар мозковий", що по вченому зветься "апоплексія", але виявилось, що в нього мозкові спазми. Це в нього від перевтоми мозку та недоброго повітря в човні. Через те містер Геб швидко вийде на палубу, а тепер до нього пішов в гості містер Патрик.
На "Гамбурзі" знову починається тривога. На обрію показалися маленькі хмарки, сірі й жовтуваті. Кельнер каже, що мабуть буде хуртовина... Це, справді, біда. Як то ми з Давидом витримаємо?.. Але ж хмарки зовсім манісінькі. Може ще минеться?!..
— — —
Вночі здорово хитало, аж трудно було заснути. Ми полякалися, а містер Патрик тільки сміється: він каже, що така буря не злякала би навіть корабельних мишей, а на верблюдах було далеко більше хитання...
Однак звечора позамикали всі ілюмінатори й нікого не випускали на палубу.
Містер Геб, справді,— приятель О’Фонеля. Вони зустрілись щиро, як давні друзі. Сьогодні хворому зовсім добре й він буде обідати за нашим столом, а містер Патрик нас познайомить.
— — —
По обіді ми сиділи на палубі з містером Гебом. Він коротко розповів нам про підводні човни, про свої плавання, про торпеди…
Це — чиста казка! Але, яка шкода, що не можна записати: страшенно хитає нашого "Гамбурга", й кажуть, що це вже, певно, почнеться справжня буря. Небо наполовину заволокло сизими, як оливо, хмарами й вже починає грюкотіти.
Ми з Давидом йдемо готувати свої грілки й візьмемо кожен по цитрині...
Літають невеличкі, сірі буревісники, наче бігають по воді...
На палубі трудно стояти: так рве вітер, а йти можна, тільки за щось тримаючись. Тим часом, одначе, незвичайно кортить подивитись: море стало чорно-зелене, а по ньому зриваються білі вали. А ще цікавіше, що на обрію видко зустрічний пароплав.
Ну, крапка.
Писати неможна. Держись, Максиме!..
— — —
Ні, це не жарт. Од щирого серця кажу: хай йому чорт! Кому це потрібно? Коли це кінчиться? Ні сидіти, ні лежати!..
Ох, бідний, бідний Давид: як йому тяжко...
— — —
Фу! Наче народились на світ.
Два дні такого пекла... Але нема чого й писати: неприємно й згадувати. В мене зосталося одне враження, що це — тяжка прикрість, яка викликає велику муку,— але ж я рішучо не почував страху, а хворів тільки вчора й то не дуже. Каже містер О’Фонель, що, коли б Давид не хворів, то й я б витримав,— а то неможливо дивитись, як чоловік мучиться.
Він, бідаха, й досі лежить, а лице — жовто-зелене, з чорними синцями під очима.
А от бразильські мавпенята: хоч би тобі одно! І під час бурі дуріли, як коти, ніщо їх не бере... Тільки, що Хуаніто набив велику ґулю на лобі, а Хосе розквасив собі носа...
Надворі знову сонце, й повірити не можна, що вчора було таке безумство...
Ні, мені це не подобається! І у містера Геба знову розболілася голова, бо йому треба спокій. Ми з О’Фонелем були сьогодні в нього в гостях.
Який він, справді, милий. Рішучо не подібний до сера Скотта, хоча теж справжній англієць. Одне тільки мені не подобається, що й він говорить про війну, й нахваляється втерти маку німцям... Він знаменито говорить по-німецькому. Я навіть не стерпів і спитав: навіщо він вчився німецької мови, коли так не любить цього народу?
А він і каже:
— Мову ворога треба знати, як свою, бо тільки тоді розумітимеш, що він проти тебе замислює!
Увечері сяду записувати його "лекцію" про підводні човни...
— — —
ПІДВОДНІ ЧОВНИ
Містер почав своє оповідання, до якого спочатку зробив кілька накресів. Я взяв записну книжечку й, як колись про авіацію, так і тепер старанно одмічав все, що мені видавалося цікавішого, й тому зараз, здається, зможу записати все докладно.
Насамперед — історія підводного мореплавства.
Люди почали думати про підводні човни далеко раніш, ніж Жюль Верн написав свого капітана Немо на його дивовижному "Наутілусі". Першу спробу збудувати підводного човна було зроблено ще в 1604 році, тобто рівно 290 літ до сьогодні. Зробив її англієць Бернар. Але вона не була щасливою. Фактично, перша удача в цім ділі належала голландцеві Дреббелю, що через 20 літ після Бернара, в присутності англійського короля переплив у Лондоні під водою Темзу.
Цікаво, що човен Дреббеля був з дерева, але обтягнений шкурою, а йшов на веслах. Однак і ця спроба так і залишилася тільки спробою.