— До Америки.
— А ми — до Бразилії.
А один так весело всміхнувся до мене й спитав:
— І ви, паничу, з нами?
— Ні, я — далі, я — до Австралії.
— Ой, Боже ж мій! Невже є ще щось далі? — аж сплеснула в долоні молода жінка. А чоловік її подивився та й каже:
— Виходить, допекло.
Када єдеш у пекло...
— Чи може до родительов?
— Я сирота,— відповів я,— у мене ніде в світі нема нікого рідного. А, дійсно, допекло,— то й їду світ-за-очі.
— Виходить — "по щастя", як і ми,— додав другий, літній чоловік.
— Дай-то, Господи! І вам, і нам! — побожно промовила жінка.
Од цієї розмови мені стало ще важче на душі й я швидко втік звідціль блукати по місту.
Але мене чогось ніщо не вражало. Та, власне, й не могло вразити: Бремен — невелике місто й, після того, що я вже бачив, все видалося знайомим, тільки не таким визначним. Бремен незрівнянно менш цікавий, як Дрезден, а вже про Монахин то й не казати. Гарні Wall-Аnlagen: вони почасти нагадують краківські "Планти", бо так само ці сади посаджено на колишніх старих валах. Але я "Планти" бачив взимку, а ці — весною, через те вони мені незвичайно подобались. Цікавий старовинний собор — "Дом" — в осередку міста; статуя Роланда, ще якісь пам’ятники.
Обідав, як мені радив Кобець,— в Ratskeller’i (ресторація ратуші), який, справді, уявляє собою щось визначне. Вже самі старовинні бочки чогось варті, але ж тут ще гарні фрески, а найголовніше те, що тут, в цьому склепі написав свої знамениті "фантастичні казки" Гофман.
Було мало народу. Я сидів і думав, думав. Не варт записувати цих думок, хіба крім одної. Коли я оглядаюся назад на себе, коли згадую себе навіть рік тому назад,— яка величезна різниця! Тоді я був малий хлопчик, а тепер я зовсім інший. Подумати, скільки я бачив за цей час, скільки я пережив, чого-чого тільки не зазнав?! І коли я думаю про пана Шульца,— то мушу сказати собі по совісті, що все лише, чого я зазнав, було, тільки дякуючи йому. Навіть дорогий В’ячеслав В’ячеславович і любі Скибенки, що зробили стільки мені добра,— дали мені менше. Не через те, звичайно, що не хотіли, а так склалось...
І це ще більше рве мою душу. Ну, нащо? Нащо він мусить мати таку ганебну службу? Невже ж таки, такий розумний, такий знаючий і все уміючий чоловік не міг робити чогось іншого?!.. От, ця загадка пече мені серце...
— — —
Цікава річка Везер, цікавий і порт...
Я рано пообідав і повернув до готелю.
Сідаю нарешті писати листа п. Шульцу. Але, як почати? Не можу ж я писати йому "Вельмишановний" або "Високоповажаний", чи навіть "любий"...
Але спочатку треба послати швидку депешу Кобцеві, що я затримався на 2,5 дні й щоб, коли буде якась мені пошта, переслав сюди. Ще встигне експресом.
Телеграфую й Гільдхен, завтра пошлю довгого листа, а фотографії вишлють з ательє по адресі...
* * *
Нарешті я написав того листа...
Цю копію, власне брульон, зоставляю собі на пам’ятку. Шкода буде, коли я не зумів вірно перекласти на німецьку...
Бремен, 29/V, 1914. "Копія".
Пану гауптману Іоганну Шульцу.
Мій добрий учителю, Іоганне Карловичу!
За весь час нашого знайомства я вперше дозволив собі одурити Вас і Вашу добру, таку ласкаву до мене сім’ю, яку я щиро й беззавітно полюбив, так само, як любив і Вас. Я сказав Вам, що їду з п. Кобцем в екскурсію до Лейпцига. Але це була з мого боку свідома неправда: я сьогодні — в Бремені, маю в кишені квиток до Йокогами (в Японії), звідкіль маю виїхати далі — до Австралії.
Якщо можете,— вибачте мені мою цю першу брехню. Її викликали дуже важні й несказанно тяжкі для мене причини, що примушують мене покинути "Старий Світ", покинути Вашу, любу сім’ю, яка фактично вже замінила була мені втрачену мою родину; з якою я був зрісся такими тісними узами, що навіть ще тиждень перед цим ніяк не міг би собі уявити, що якась сила зможе їх розірвати. Але це сталося!..
Ви знаєте, що я ніколи не брешу, а через те цілком щиро признаюсь Вам у всьому.
Я довідався, що Ви, Іоганне Карловичу, жили на моїй батьківщині два роки не на те, щоб мати заробіток з учителювання, а на те, щоб збирати всі відомості, потрібні Вам і вашому Кайзеру для майбутньої війни, що, очевидно, як говорили й Ви самі, зачепить і Російську державу, а — виходить — одночасно й Український Народ. Я не розумію, що й як буде, але самий факт, що Ви жили у нас в Полтаві, як... вибачте мене, що скажу це страшне для мене слово,— як шпигун — той факт мене приголомшив. У мене щось надірвалося в душі, враз щезла вся моя до вас любов, хоча вона була майже така, як і до мого рідного тата. Правда, у мене зосталося тільки одне добре почуття до Вас — це безмірна, безкрая подяка за все те велике добро, яке Ви зробили для мене.
Я ніколи не забуваю й не забуду до смерті, що, якби не Ви, може б я тепер сидів десь в російській тюрмі чи в Наримському Краю; якби не Ви — я, певне, не був би тим, чим є тепер, тобто я був би далеко дурніший і не мав би тих знань та умінь, яких я добув, дякуючи Вам і Вашим вказівкам. Я розумію й те, що, дякуючи Вашій безмірно-добрій пані Магді, дякуючи товариству Вашого славного Фрица, якого я любив, як рідного брата,— я може тільки й зміг так легко пережити оте страшне горе, що спіткало мене в ріднім краю.
За це все своє життя я буду вдячний Вам.
Але ж... але, як це б сказати?.. Ваша "служба" викликає в мене жах. Моя душа вся перевертається при самій згадці про таку "службу". І от, я був змушений втекти від Вас, невдячно Вам збрехати, втекти так, щоб уникнути всякої змоги колись з Вами побачитись.
Пробачте мене, коли можете! Ви розумієте добре, яку нову трагедію я переживаю, коли вона вигнала мене з того міста, що увесь час мені видавалося раєм; з Вашого дому,— що був мені таким самим любим і милим, як мій рідний...
Коли Ви відберете цього листа,— я буду вже в океані. Я намагатимусь забути навіки "гауптмана Шульца" й на все життя зоставлю в своїй пам’яті образ "учителя Іоганна Карловича" з його славною, рідною мені, родиною...
Ще раз прошу мене пробачити й не згадувати мене лихом: крім цієї таємної втечі від Вас, я нічого ніколи недоброго не тільки не зробив Вам свідомо, але ж ніде не подумав про Вас, пані Магду або Фрица недобре. Це — щира правда.