Але вона не сказала цього.
Вона тільки промовила знову:
— Так я — жду!
— А я обіцяю! — промовив я.
І, цілком невільно, наче в якомусь сні, ми нахилились один до одного й поцілувались... Я ще й досі чую її губки на своїх і чую, як пахне її золоте волосся... Ах, Гільдо, Гільдо... Як у мене розривається серце!.. Може краще було б сказати: "зостанься!?" Ні, ні, ні. Для чого? Я вернусь... Я вернусь...
Ну, я не можу писати далі. Мушу перечасувати й заспокоїтись...
— — —
Про що я маю записати з своїх вражень у Липську? Мені здається, що я все бачив, неначе в якомусь тумані, хоча сьогодні спочатку був ясний і напрочуд теплий день. Всі ті враження відбилися в моїй душі так, як на одній з оболонок Кобця, коли він забув затулити об’єктив і зняв три краєвиди на одному склі.
На вулицях я немов бачив самі книгарні та видавництва, бачив чудовий пам’ятник Лютеру, знаменитий старовинний університет, чомусь пам’ятник полякові Понятовському, пам’ятник Мендельсонові, розпочатий величезний пам’ятник прусько-французької війни (за містом, біля "Крематорії" де спалюють мертвих людей замість того, щоб ховати їх на цвинтарях).
Цей пам’ятник війни навів мене на сумні думки. Його ще не закінчили, а чи й закінчать? А як закінчать? Може доведеться переробляти зроблене? Буде тяжка робота, бо один бік постаменту має 130 кроків завдовжки, а одна сторона самої колони — 90 кроків.
Як автомат, я зайшов, як мені радив Кобець, до музею, щоб подивитись на знаменитий "Острів мертвих" Бекліна, портрети Ленбаха, образи страшної сили Каульбаха, незвичайної краси погруддя Лютерове, роботи Макса Клінґера. За цими дивами людського мистецтва я, справді, неначе трохи забувся. І яке ж було моє здивовання, коли я побачив знайому ще з дому по безлічі репродукцій нашу дівчину, яка по калюжах, у нашому ж таки селі жене гусей! Це — образ Пимоненка. По правді кажучи, річ слабенька, особливо, рівняючи з такими полотнами, які висять обіч, але якась така рідна, близька. Я вертався до неї тричі й подумав, що певне те ж саме переживала мати "Сержа", коли, дізнавшись, що ми з України, скрикнула:
— "Так ви — тоже русскіє?.."
Я вважаю це порівняння добрим, бо Пимоненко мені теж видається "не українцем", хоча він працював виключно на українські теми... А може я помиляюсь? Та кому це важно?..
Щоб закінчити цілком огляд всього, що радив мені подивитись Кобець, я зайшов ще до знаменитого склепу "Ауербахскеллер" на Гриммаішештрасе, де нібито відбувалася сцена, змальована Гете в "Фаусті" коли Мефістофель співав свою пісню про "блоху" й видобув вино зі столу.
Старина, дуже цікава, яка в інший час безперечно зробила б на мене величезне враження, вже хоча би тими власноручними підписами, що позоставляли тута всякі історичні особи.
Я був тут увечері й вперше згадав, що з учора, власне, від обіду, нічого не їв. Я замовив їжу й вино. І — дивна річ — вчув страшенний голод, так що мусив був з їсти ще й другий розбратен. Була думка: чи не напитись? Але вона мені здалась й смішною, й дурною,— і після того я навмисне навіть не покуштував вина, а лише налив в склянку...
Так, справді, гарний, дуже гарний Липськ, але, на жаль, я втрапив до нього в недобрий для мене час...
Коли я обідав, пішов дощ, потім все небо затягло хмарами; стало темно й сумно, сумно. А ще сумніше здалося мені, коли я побачив сотки, чи може й тисячі вимучених, брудних чоловіків і жінок, які поодинці й гуртками один-за-одним їхали на велосипедах. Я запитав когось на вулиці, а той мені суворо відповів:
— Соромно, бурше, не пізнавати робітників. Це ж ті, що працюють на вас,— панів...
Я навіть не вчув образи, бо, й справді, це — нещасні люди на колесах, особливо на тлі цих розкішних будинків та паркетових вулиць...
Я зайшов до крамниці золотих речей і купив для Гільдхен кулончик. Вони самі його й одішлють по адресі. Потім я повернув до готелю й засів за свої записки...
І так мені журно й від цих вражень з Липська, й від цього дощу, й від того, що знову, як у Львові, я чую музику з готелю чи кав’ярні...
Я почуваю себе закинутим щеням, мокрим, бездомним, з побитими боками...
Люба моя Гільдхен, якби ти знала, який я нещасний!..
"... Ich weiss nicht, wass soll es bedeuten,
Dass ich so traurigbin?..
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Es kommt mir nicht aus dem Sinn"...
Ну й довго, без міри тягнеться час, а голова така порожня... Чотири рази починав писати п. Шульцеві й кожен раз рвав.
Люба Гільдхен! Який я вдячний тобі за твій подарунок: і та обручка з моїми кольорами — синім сапфіром та жовтим топазом, — і та чудова вишиванка, що хвилює мене своїми щирими словами з пісні Гретхен,— все це — найдорожчі пам’ятки того доброго часу, що прожив я у прекрасному, розумному й чутливому Монахині, кращий художній твір якого, безумовно,— ти! Твої чудові пальчики вишивали для мене оте:
…"Меіn аrmеr Kopf
Ist mir verrückt;
Меіn armer Sinn
Ist mir zerstückt"...
Я також не з меншим правом можу сказати те саме.
Чи думав я тоді, як рисував твою ручку, лежачи хворий, що тепер мені буде щастям поглянути на неї. Чи думав я, що той етюд, який мені подарував Фриц, буде мені найдорожчою річчю, яку вивіз я з Монахина?!
З Бремена я пошлю тобі свою фотографію...
Листа Шульцеві напишу теж у Бремені. А зараз понаписую хоч картки Старушкові, Ярославу, Кобцеві. Пошлю привітання й Олексію Івановичу та Харитині. Чи здорова вона, моя старенька? Власне, то вона одна — єдина моя зв’язь з моєю рідною стороною й з моїм безповоротним щасливим минулим...
— — —
От я й в Бремені. Як колись я проїхав біля Відня, так тепер проминув Берлін. Може коли й буде шкода, але сьогодні — ні. Прикро тільки, що мушу сидіти тут аж три зайвих дні. Сьогодні — четвер, а мій пароплав одійде тільки в неділю, 31-го травня. Це буде нова велика дата в моєму житті.
— — —
Сьогодні я їздив трамваєм до порту. Мій пароплав "Каїр" — величезна машина, я його бачив здалеку. Цілий дім.
Гарно на морі. Тихо, спокійно. А скільки кораблів, човнів, яхт, катерів, ботів... Це — цілком новий світ...
Яка сила народу, і яких тільки тута нема людей?! Зустрів і наших рідних парубків, в сіряках і з саквами, а одного — в смушевій шапці. Як вони зраділи, коли почули мою мову!.. Я говорив з ними, питався: куди?