— Не плач, юначе! Козаки ж не баби! Вони не плачуть і при найбільшому горі. Вони тільки не забувають образи. А хто плаче, у того образа спливе з слізьми!..
Старушок тепер прийшов до дяді, щоб розпитати, чи не чути чого про тата? Мама також обіцяла йому писати з дороги й він так само має картку з Курського, майже таку ж, як і ми. Мені здається, що дядя або ж його не любить, або ж трохи боїться, особливо, коли Старушок починає гарячитись й кричати. І я помітив, що дядя з ним говорить тільки по-українському, бо Старушок страшенно лається, коли почує від когось з наших людей кацапське слово. Мишу й Ваню він через те інакше й не називає, як кацапчата, або так кумедно говорить: "Мішутка, Ванятка, под-кась сюда!" Але, мені здається, що мене він дуже любить найбільш за те, що я дома ніколи не "штокаю". Я був на початку розмови з ними, але ж, коли Старушок спитав, а що буде далі зо мною — то дядя звелів мені вийти. Мені те було прикро, бо дома мене б ніколи не вигнали,— й я пішов за ворота. Швидко вийшов і Старушок; спитався, чого я тут стою, а потім сказав мені побігти до дяді й повідомити його, що ми підемо вдвох до міста, а він покаже мені старий город. Дядя спочатку пом’явся, але дозволив.
Ми пішли пішки до Софійської площі й спинилися біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.
— Ти знаєш батька Богдана? — спитав він мене.
— Знаю!
— І знаєш, хто й за що постановив йому пам’ятника? Постановили йому кацапи й не за те, що він зробив доброго, а за ту страшну помилку, якої він допустився. Бачиш оте: "Волім под царя восточнаго православного?" От ці слова — найбільший гріх Богданів... Є гарна пісня, якої ти напевне ще не чув. Ось послухай та запиши ті золоті слова.
Ми зайшли у двір Софійського собору, посідали на лавочці проти митрополитанського дому й Старушок проказав мені слова пісні, а потім потихеньку проспівав і мотив. Ось вона:
"Гей, Богдане, наш пане,
Ти наш славний гетьмане,
Нащо-сь Україну зруйнував,
Нащо-сь Україну москалеві дав?!
Чи ти, батьку, та й не знав,
Як москаль нас обкрадав,
Як він нашій нені,
Нені — Україні,
В світі жити не давав?!
Гей, Богдане, гетьмане,
Та най твій дух повстане,
Та най же він з нами,
З нами молодцями,
Помсти бурею гряне!
Най лицарську громаду
Скличе в полі на раду,
Та най же він свому
Ворогові злому
Відплатите за зраду!"
На мене ця пісня зробила велике враження, а особливо, коли він так чуло почав її наспівувати.
— Через тую Богданову помилку й досі над нами кацапи поневіряються,— говорив Старушок далі,— через неї не маємо ми життя в своїм ріднім краю, через неї й твій татусь подався туди, де "роги козам правлять". Але ж не довго вже їм над нами панувати! Я вірю, що не тільки ти, але ж може й я, старий, побачу, як засяє правда на землі. Й тоді будемо становити пам’ятники Богданові ми за його добрі діла, а не за його грішні помилки!
Він говорив зо мною зовсім так, як з рівним. Я все гадаю, що от такі були наші запорожці: завзяті, сміливі, гарячі, з блискучими очима!.. Може й я колись буду такий?!..
Ми встали й пішли в церкву. В соборі було напівтемно, коли зразу увійти знадвору. Такі темні стіни, й так від них повіває приємним холодком. Ми одразу пішли на хори. До нас при початку сходів підійшов був якийсь диякон й почав нам щось оповідати, але Старушок його припинив:
— Дякую красненько, я тута знаю все, мабуть не згірш, як і ви, панотче.
Мене дуже вразило, що на стінах в церкві понамальовувано всяких звірів, людей на конях з списами, собак мисливських. Це старовинні малюнки ще з XI століття, які нагадують собою малюнки з веж Царгородьского собору св. Софії. А ці малюнки полювання та різні сцени з давнього цирку (Колізею). Старушок, справді, знає кожен малюнок: і полювання на "виверицу" (вивірку), і полювання на різних звірів з прирученими барсами, вченими ведмедями, соколами та псами. Далі — бій навкулачки; далі — картина, як підносять хабара — свинячу голову та шинку; ще вище — борці, танцюристи, музики, причому один грає на бандурі! Далі — царські забави, різні звірі, двохголові страхіття, лев з крилами та орлиною головою, що зветься "гриф", і тому подібне.
Я ще ніколи нічого такого не бачив по церквах. В’ячеслав В’ячеславович каже, що це мабуть частина давнього княжого терема, який безпосередньо притулявся до церкви.
Старушок звертав мою увагу на ці малюнки по стінах, що звуться "фресками". Незважаючи на те, що їх мальовано вже кілька соток літ, вони ще й досі цілі. Правда, їх поправляли якісь московські малярі й дуже попсували. Але ж тут є й такі, що їх ніколи ще не підправляли. Це — єдині на всю Європу. Дуже знаменита в цім соборі старовинна мозаїка на стінах, а також схована під чавунними плитами старовинна мозаїкова підлога. Взагалі будівля цього храму — надзвичайна історична пам’ятка.
З Софійської площі ми пішли до Андріївського собору. По дорозі, коли ми виходили з Софії, Старушок показав мені на Михайлівський монастир і промовив:
— Подивись добренно: такого паскудства не побачиш ніколи на цілому світі. Он, на вершечку церковного хреста начеплено царського двохголового хижака. До того москаль дійшов, що вже свого царя вище Бога поставив!
А який чудовий краєвид з Андріївського собору! Та й саму церкву поставлено дуже красно. Вона наче висить над Дніпром. Старушок говорив, що це одна з найвидатніших будівель на Вкраїні, але ж ставив не українець, а італієць Растреллі . Всередину ми зайти не могли, бо, на жаль, вже було замкнено. Тоді ми трохи вернулися назад, сіли на трамвай і поїхали на Печерськ. Там спинилися коло військового собору Миколи, який було збудовано гетьманом Мазепою на місці винограднику, що виріс знов-таки на тому місці, де був старовинний монастир і де була в чорницях мати святого Федосія Печерського. Це — українська будівля. Над входами пороблено янголів, які тримають корону. Раніш під тими коронами були герби гетьмана Мазепи, а їх потім москалі понищили.
— Дивна річ,— каже Старушок,— у Києві — серці України понищено мало не все, що було пам’яткою нашої історії...
Було вже коло двох годин, коли ми опинилися в Лаврі. Посідали за довгим дубовим столом і замовили собі обідати у товстого, червоного ченця. Біля нас сиділо багато людей: і панів, і селян, і всякі каліки та жебраки. Ці підходили до кожного й просили дати їм з тарілки шматочок хліба. Коли до нас підійшла одна стара-престара бабуся й Старушок хотів їй дати хліба, саме наш червоний чернець приніс нам обід. Він пхнув бабу так, що та аж заточилася.