Але, коли вона така жаліслива до мене, то мені все більш здається, ніби й справді з татусем дуже погано; ніби й не знать, як довго я його не побачу.
* * *
Сьогодні заходив Олекса Іванович. Говорили ми зовсім, як товариші; він на цей раз навіть не називав мене "Левитом з Скінії", глузуючи, що я не в гімназії, а в семінарії. Розпитував про тата, говорив, щоб я не хвилювався, бо його швидко випустять. Казав, що в управі все гаразд. Він сам заступає тата, а сьогодні говорив з головою й голова згоден дати татові відпустку на два місяці. Я тільки не розумію, чому аж на два місяці? Невже ж татусь раніш не повернеться? Як шкода, що мені не спало на думку краще розпитати Олексу Івановича!..
Олекса Іванович питався: чи не треба мені чого, що я роблю, що читаю? Дуже йому подобалось, коли я сказав, що прочитав Пейо. Він ще обіцяв мені принести "Сміливих мореплавців" й оповідання про Японію. Казав, щоб я приходив до нього, коли треба буде про щось порадитись.
Ах, ще цікаво: коли він побачив мамуніну листівку, то сказав, що тією жовтою фарбою її мазали в поліції, щоб довідатись, чи не написано в ній чогось "секретним атраментом ". Який жаль, що він не знає, де добути справжнього секретного атраменту, якого б навіть в поліції не зуміли вгадати! От тоді можна було би писати до мами все-все, бо ясно ж, що наші всі листи перехоплюють ті іроди...
Здається, треба лягати: й Харитина бурчить, що я й досі не ліг, сам почуваю страшенну втому в цілім тілі.
На добраніч, мої любі! Бажаю вам, щоб хоч завтра пропустили ваш лист до мене...
— — —
Так, дочекався!.. Тільки не листа, а телеграми. "Прієзжай нємєдлєнно. Не можеш сам, возьми Харитину. Лавренюк." Це телеграфує дядя. Чому ж не мама? Що сталось? Нічого не розумію. Харитина каже, що безумовно мама трошки заслабла й не могла сама піти на телеграф. Але ж можна й не самому відносити телеграму: я ж і сам носив на пошту татові депеші. Ах, як я тривожусь!..
В мене вже все готово. Поїду сам, Харитина тільки проведе мене до двірця й посадить у вагон. Вона теж хотіла їхати, але я рішуче не погоджуюсь: і сам добре доїду, а треба ж комусь зостатися й дома. Спасибі, що Олекса Іванович її уговорив. Він також буде навідуватись до нас.
Але, що ж трапилось, що ж трапилось?..
Як довго тягнеться час: ще рівно дев’ять, а потяг піде тільки аж в дванадцять і тридцять шість хвилин. Харитина уговорює, щоб я заснув. Та навряд, чи я зможу. Отже не можу й писати: якось плигають думки й я кожну хвилину кидаю, бо мені здається, що я забув щось покласти до куфра ...
— — —
14-е червня.
Уже тиждень, як я в Києві. Боже мій, як мені тут сумно й тяжко! Як я хотів побувати в цім місті, в цім "серці України", як завжди говорив татусь, і як тепер тут важко й трудно.
Я думаю, думаю цілими днями й нічого доброго не можу вигадати.
Тепер я й справді якийсь Робінзон, хоча навколо мене так багато людей. Але ж які всі вони чужі мені, й який я їм непотрібний і далекий! Правда, й дядя до мене привітний, і тьотя досить ласкава, й Миша з Ванею нічого собі, а жити мені межи них, як у пеклі. Їм все смішно, що я не скажу, що я не зроблю. Я вже знаю, що вони не того сміються, що я справді смішний, а лише того, що вони звикли до інших і зовсім по-іншому живуть. А особливо їх смішить, що я говорю по-українському. А я буду й буду говорити так і тільки так, як говорили зо мною мої рідні! Дивує мене, що спочатку й дядя відповідав мені часами по-нашому, але вже тепер говорить так, як і до всіх тільки по-московському.
Ну, а тьотя жодного слова не вміє.
Може так і негаразд думати, а отже вона мені приємніша, як дядя: принаймні вона не вміє, а він і вміє, й не хоче... І взагалі він при чужих людях не скаже й слова по-своєму. Лише, як виїздила мамочка, сказав їй на прощання зовсім голосно: "Щасти, Боже!"
* * *
Нене моя! Де ж ти тепер? Де тато? Перший лист був з Курська, а потім вже не було жодної звістки. Дядя говорить, що ви напишете з Москви, але ж той лист не може прийти раніш, як завтра або позавтрьому.
А куди ж я тобі буду писати, мамочко? Я буду писати тобі тут, в своїх записках, а потім, коли вже ви доїдете до якогось місця в цім Наримськім Краю, тоді я пошлю тобі всі листи заразом, щоб ви знали всі мої думки, все моє одиноке життя...
Але писатиму вдома, бо тут не можна: Мишка й Ваня чіпляються, що я пишу? А коли я сказав, що пишу листа мамі, то страшенно з мене кепкували, що я пишу листи в "общій тетраді".
Ну, вже позавтрьому поїдемо з дядею додому, а дома я писатиму, скільки схочу. А все ж шкода, що не можна тут: я в Києві нужуся, не маю, що робити, а вночі все одне не можна заснути: так страшно їдять оті блощиці. Бррр... Яка це гидь, як можна їх позаводити?
Чув сьогодні в Ботанічному садку одуда. Співав так виразно: "Худо тут, худо тут!" Це правда — дійсно кепсько!..
— — —
Сьогодні приходив до дяді пан Старушок, В’ячеслав В’ячеславович. Це — найближчий київський татин приятель... От щирий українець! Треба конче буде записати, що він мені говорив. Який він розумний, а вуса такі сиві та довгі, чисто, як у запорожця!
— — —
Чекаю сьогодні листа, а ще більше, здається, завтрашнього дня, щоб уже звідціль виїхати. Просто не можна витримати від хлопців. Власне, як подумати, то вони мені нічого дуже лихого й не чинять, але ж так по-дурному глузують. Той дурноверхий Мишка вигадав вчора мені прізвище: "Український человєк-собака з Костромських лєсов". Це ж чиста дурниця але ж мене страшенно дратує, що він цілісінький день гавкає мені те саме, те саме й те саме. Добре, що я втік до Миколаївського саду й захопив з собою свої записки. Принаймні тут можна писати...
Так про Старушка. Я знаю пана Старушка ще з дитинства. Він приїздив до нас щороку влітку, а часом, то на Різдвяні Свята. Завше тоді в нас у хаті було весело, шумно, повно сміху. Тато його дуже любить та й мама так само. Тато, я не знаю, чого, часто його називав "Пан Гипербола", а мама часами говорила, що він "наш благородний шовініст". А як цікаво його слухати, й чого, чого він тільки не знає! Та й не диво, коли він об’їздив мало не цілий світ і був аж в самій Америці! Він навіть особисто знайомий з Едісоном!.. Я з ним також приятелюю, ще змала. Кажуть, що як я ще був малий, то я звав його "дідусь Старушка". Але сам я того не пам’ятаю, пригадую тільки добре, як він вчив мене танцювати гопака. В Києві я вперше побачив його на двірці, як виїздила мама, у мене закапали сльози з очей, а він поклав мені свою руку на плече й сказав: