Коли ми вже дійшли, я навмисне сказав по-українському:
— Дуже вам дякую, пане добродію!
А він усміхнувся й теж по-українському мене спитав:
— То ви — русин?
— Русин.
— А чому ж ви питалися мене по німецькому?
Я йому пояснив. А він засміявся й говорить:
— А це, бачите, завше так буває, що ми — слов’яни можемо розмовитись один з одним лише по-німецькому. Це — найбільш знана слов’янська мова.
Я й собі засміявся і спитав:
— А ви — теж українець?
— Ні,— відказав він,— я чех, але завжди живу у Львові й обертаюсь найбільш в русинському товаристві. "На здар" )
Мені страшенно сподобалося це знайомство.
— — —
Зараз оце ходив у кав’ярню: випив чаю. З наших був тільки студент Шапран. Я побачив його за столиком, як він читав газети, а навпроти його сидів якийсь пан. Я підійшов, поздоровкався й сів, а той пан, що був за цим столиком, саме покликав платничого. Я й чую, як він каже, що вчора поспішав і не встиг заплатити за те, за те й за те, а ще позавчора не заплатив за сигару. Потім, коли він вставав, щоб виходити, поклонився Шапранові й мені, навіть сказав: "Поважання!"
Я спитався Шапрана, хто це? — а він і каже:
— А я знаю? То — мені пан не знайомий.
Ні, таки знов скажу: от що значить — Європа! Яка чемність і яка чесність! Ніхто ж рішучо не знає, чи платив він, чи не платив,— тим часом тут нікому й на думку не спаде, щоб щось зашарлати. А потім мені це дуже подобалось, що тут, коли сидять за спільним столом, то навіть чужі люди вітаються. Дійсно це — не Росія. Не дурно ж у Бродах трапилася мені така пригода, маленька, але цікава.
Коли ми вже перейшли через митний уряд, що обдивився наші куфри,— я схотів поблукати біля двірця, бо знав, що нам ще чекати 40 хвилин, поки прийде наш потяг на "Красне-Львів".
Я поклав біля дверей в залі 2-ої класи свого куфра, а Іоганн Карлович десь сидів за столиком і пив пиво. Біля моїх речей примостився якийсь панок. Я й звернувся до нього,— як бувало це робить татусь,— з проханням, щоб він поглядав на мої речі.
А він засміявся та й каже:
— Та що ви, пане! Це ж вам, слава Богу, не Росія. Тут ніхто чужого не займе.
Дійсно, слава Богу, що це — не Росія...
Ага! Добре, що згадав...
Як я вийшов тоді за двірець, то нагодився на цікаву подію з пачкарями . Через Броди якісь жиди переганяли всяку худобу: корів, овець, свиней. Вони прийшли до митного уряду й тут урядовці почали обдивлятися їхню скотину. І яке ж було моє здивовання, коли один з жандарм почав здирати з живої вівці шкуру. Вона стояла спокійнісінько, але ж замість неї страшенно верещав її господар — жид. Коли ж з неї зідрали шкуру, то виявилось, що вся вівця була обстрижена й обмотана шовковими стьожками, якимсь мереживом, тощо. Таких овець знайшлося аж восьмеро. Було в них поза шкурою й шовку, й хусток, і всякої всячини.
Я так сміявся. Та й всі, хто там був, аж качалися, дивлячись, як вівці рішучо не пручаються, коли з них здирали шкури...
Кажуть, що там часто ще й не такі дива можна побачити. Взагалі ті пачкарі — незвичайно хитрі люди. Може б, кажуть, і ці проскочили, коли були б не спізнилися на півгодини, як саме стояли ще потяги й урядовці оглядали клунки пасажирів, а то спізнились і "вскочили у нікуди"...
Прийшов Іоганн Карлович. Йдемо вечеряти.
— — —
25/ІІІ
Ну, от я вже й в справжній Польщі — у Кракові. Тут уже українців не знайдеш, але по-німецькому всі говорять добре. Маю й я чималу практику.
Ми тут пробудемо тільки до завтрашнього ранку, бо ті люди, яких хотів побачити Іоганн Карлович, виїхали до Праги. А йому конче їх треба бачити, й через те ми ще побуваємо у Празі. Я дуже-дуже радію. Подумати тільки: заразом побачу й Закордонну Україну, й Австрійську Польщу, й Чехію, й Німеччину, бо з Праги будемо їхати на Дрезден, де спинимось може аж на два дні, й тоді — Баварію! От, це так мандрівочка!.. Не гірше, як у Ворисгофера "Виховуюча мандрівка". Одного мені тільки й шкода, що немає зо мною мого любого побратима, вірного товариша — Ярослава. Уявляю собі, з якою радістю він ходив би не по Вороніжу, а по Кракову!..
А в мене вже, здається, ноги привикають до ходіння, як у поштаря. Бігаю чисто мов Самзнай: бо кортить побачити якнайбільше.
Сьогодні зрана й до обіду оббігав мало не увесь Краків і ще був й в музеї...
Ну, записую все по-порядку.
Шкода трохи, що ми їхали вночі: не довелося бачити шляху. Коли вчора Іоганн Карлович прийшов ввечері, то сказав, що треба швидше вечеряти та їхати. Признатись — у мене дуже боліли ноги та хотілося спати, але ж я посоромився те сказати, а лише нагадав, що він мене колись вчив не їздити вночі, щоб бачити дорогу. А він посміхнувся й каже:
— Тож я вчив, коли чоловік виїздить з дому; а коли маєш платити в гостиниці за те, що зостаєшся на однім місці, то краще заплатити у вагоні за те, щоб тебе перевезли до другого місця.
От, практичний чоловік!
Коли ми приїхали на двірець — там була така сила народу, що ми ледве влізли у вагон. (Ми по Європі їдемо в третій класі, а до Європи їхали в другій.) У вагоні попали ми в таке купе, що на кожній лавочці нас сиділо по п’ять душ. Я був такий заморений, що ледве міг сидіти: так страшенно мені хотілося лягти. Але де там: тіснота, а ті сигари — то просто життя від них не має! Тільки що рушив потяг, як Іоганн Карлович встав і, нічого мені не сказавши, вийшов з купе. Ту ж мить на його місце, зовсім не слухаючи мене, що я сказав: "Diser Platz ist besetzt!" — тобто, "це місце не вільне",— там умостився якийсь товстелезний австріяк, і теж з сигарою.
Мені аж сумно стало, бо я вже вирішив, що коли повернеться Шульц, то я віддам йому своє місце, а сам цілу ніч буду стояти на ногах. Але ж Шульц все не йшов. Вже було дві припинки,— а його все нема та й нема. Мені ставало тривожно: де ж він подівся? Й страшно було втеряти місце.
Уже й втретє спинився потяг, а Шульца нема!
Я вирішив йти його шукати, коли це прийшов кондуктор, перевернув в купе табличку й замість "Dla palacych", стало "Dla pan", а тоді звелів нам всім забирати речі й виходити геть, бо це буде дамський переділ. Пасажири почали нарікати, але ж нічого не помогло. Я теж забрав свої й Іоганна Карловича пакунки, виліз у прохід й здалеку побачив Шульца. Він підморгнув мені й усміхнувся. "Що таке? — Наче він радіє, що нам навіть і сісти не буде де!" — подумав я... Тим часом кондуктор замкнув купе й пішов собі. Ті пасажири, що були в нашому переділі, так само порозходились, хто куди. Я підійшов до Іоганна Карловича й тільки-но хотів був до нього заговорити, коли потяг припинився, десь узявся кондуктор, вхопив наші речі, мовчки відімкнув те саме купе, де ми вже були, укинув туди наші куфри й, попхнувши нас, замкнув двері, а сам щез.