Коли ми пообідали, то пішли на вулицю "Короля Людовика" біля міського театру, й Іоганн Карлович поміг мені купити вбрання. Добре, що він пішов зо мною: він трохи вміє по-польському, а потім — правда — перейшов на німецьку мову й вибрав мені туристичний зодяг: короткі "сподні" (це по-їхньому — штани), тужурку й коротке сіре пальто з хутряним коміром. Дуже гарне — і все дуже дешево. Потім купили ми в’язані гетри, м’який, плюшевий бриль, зелений з невеличким пірцем, подібний до того тірольського, що є у Шульца, та м’який кашкет на дорогу. Мені ще кортіло також жовті туристичні черевики, як у нього,— але він каже, що це купимо в Мюнхені, бо там дешевше й краще. До речі, наші люди кажуть не Мюнхен а "Монахин".
Коли я пришов до готелю, передягся та поглянув на себе в люстро,— то й сам себе не впізнав. Чисто:
"Тепер я — турок, не козак;
Здається, добре одягнувся.
І як воно зробилось так,
Що в турка (певніш — в європейця)
я перевернувся..."
От тепер, "дядюшко", ви, й справді, могли би мені сказати:
— "Фу-ти, ну-ти, какой франт!.."
Я купив собі план Львова й подався сам ходити по місту, бо Іоганн Карлович вже пішов по справах. Вчора обходив багато. Насамперед був на "Ринку". Там мене вразили українські вивіски: "Редакція Дїла" (чомусь над і дві крапки?), "Книгарня Наукового Товариства імені Т. Шевченка" й тому подібне. Але ж треба правду сказати, що я українські вивіски побачив вперше ще з Бродів над кожною станцією написано й по-нашому. Навіть у вагоні є надпис: "Вихильовати ся з окна возу як найострійше заказує ся". А друга: "Упрошає ся на підлогу возів не плювати".
Це таки по-українському, хоча й не зовсім "по-нашому".
Потім втрапив я до красного саду, що зветься "Стрийський Огород" (але ж це — тільки парк чи садок, а жодного огороду там немає). Дивно, що взимку він відчинений й всі доріжки почищено. У Києві всі майже сади,— й ботанічний, й миколаївський — зимою замкнено, а коли й не замкнено, то снігу з доріжок не позамітано. Я сів на лавочці й сидів. До мене підійшов якийсь вже літній панок і спитав:
— "Пан позваля?"
Й, коли я посунувся, він сів біля мене. За хвильку він почав мене розпитувати по-польському, чи подобається мені тут, і т. д. Я все зрозумів. Взагалі мені здається польська мова легкою. Але ж тільки, як слухати; а коли я сам почав йому відповідати, то в мене нічого не вийшло. Я це добре бачив, однак той пан мені сказав:
— "Але, але! Пан юж добже муві по-польську. Пан є рус?"
— Ні, українець,— відповів я.
Він враз замовк, швидко встав і пішов собі геть.
Тепер я вже знаю, чого то — поляки дуже не люблять українців, а ми їх також. Бо вони зовсім не хочуть визнавати, що Львів — то українське місто. Навпаки,— вони доводять, що Львів — польський, і страшенно за це воюють з нашими галичанами, яких зовуть "русинами", а не українцями...
Тепер ще у Львові польська влада, але всі наші говорять, що це — не надовго. Та й, справді, це так безперечно й буде. Варт тільки побачити та послухати: чого-чого тут нема українською! Й книгарні, й редакції, й митрополит, і гімназії, й бурси, й Наукове Товариство, й "Просвіта", й "Сокільський Базар".
Кажуть наші люди, що скрізь тут здіймається цілком одверто "українське питання", а коли часом буває якась українська маніфестація,— то польська поліція не те що нікого не б’є нагаями, як у нас козаки, а — навпаки — пильнує, щоб не перешкодив хто. От це, я розумію,— Європа!..
Взагалі з кожним днем ми — українці завойовуємо все нові "позиції", й наша справа стоїть тут дуже добре.
Тепер уже наші галичанські русини допоминаються, щоб у Львові було якнайшвидше заведено український університет. Всі наші люди певні, що Львів знову вже незабаром буде цілком українським і знову стане столицею української Галичини.
Тутешні студенти навіть мене умовляють, щоби я вступив до львівської української гімназії, а потім — до українського університету. Але ж уже й тепер і в польському університеті деякі науки викладають по-українському, й тут же навчає знаменитий наш професор Михайло Грушевський, той що написав найбільшу історію України. (Я купив сьогодні в "Сокільському Базарі" листівку з його портретом).
Але я ще не знаю, чи послухатись цієї ради, чи ні. Треба поговорити спочатку з Іоганном Карловичем...
Ще я бачив у Львові пам’ятники: Адамові Міцкевичу на Академічній вулиці (величезний гранітний стовп, на якому стоїть Міцкевич на весь зріст, а над ним янгол — Геній). Бачив також пам’ятник Яну Собєському. Я спочатку аж зрадів, бо думав, що то Богдан Хмельницький, а тільки потім зблизька додивився. Ну, куди ж йому до Богдана! Цей ледве сидить на коні, ніби до нього прив’язаний. Воно й добре, що таки наш багато кращий. Бачив університет, політехніку, музей "Осолінеум", де — кажуть — величезна книгозбірня з книжками на всіх слов’янських мовах; бачив український академічний дім, бурсу гімназіальну. Нарешті оце надвечір були ми на "Копці". Це — величезна, кругла, насипана з землі гора, яка ще зветься "Могилою Люблінської Унії". Зроблено її, як пам’ятник 300 літніх роковин, об’єднання Польщі, Литви та Росії.
Величезний широкий краєвид з цієї гори, а внизу, під нею,— руїни мурів старовинного, першого кам’яного замку ("двору"), що був вибудував ще король Казимир.
Взагалі, яка сила тута всякої старовини! Мабуть далеко більше, як у Києві. І вулиці мають не такий вигляд, як наші; й самі старі будинки зовсім не подібні до наших: часто трапляються по три–чотири поверхи, але ж кожен поверх має тільки по три, а часом то й по два вікна на вулицю. Це раніше в Європі був такий закон, що дома не вільно було ставити на вулицю широким фасадом, а лише вузьким боком...
Взагалі мені страшенно сподобався Львів. І,— правду кажучи,— кортить мені тут зостатись...
До того ж напрочуд мені тут щасливо ведеться. Єдина маленька була прикрість, як я заблудився після вечері, йдучи до свого готелю. Кого не запитаю по-українському: воно тільки луп-луп очима — й піде, мовчки. А один пан так навіть на мене гримнув; здається, сказав: "гайдамака"! Тоді я почав питати по-німецькому, й мені не тільки все показали, а навіть якийсь панок вернувся зо мною й сам довів мене аж до гостиниці.