— — —
Знову проїхали пустопорожніми землями, по яких ходять в дротяних загородах величезні отари овець та — часом — свині. Коли-не-коли натрапить око на якийсь хуторець чи селище. Власне, тута нема того, що ми звикли вважати за село. Це — властиво — окремі хуторянські оселі, ("фарми"), що часом мають по кілька подвір, обсаджених деревами європейськими й екзотичними. Виглядають вони, як оази в пустині, що зрештою викликає невільний сум і наповняє душу якоюсь безнадійністю. Раніш, коли я, бувало, десь їду й побачу з вікна вагона чи з пароплава якусь гарну тиху місцевість, мені завжди несвідомо кортіло: от, якби тут жити!.. Але в цих місцях виникають думки, якраз протилежні: не дай, Боже, тута жити! Пан Зуараб каже, що, тільки проїхавши по цих безлюдних землях Нової Зеландії, Квінсленда та Північної Австралії, зрозумієш, чого майже все життя австралійських колоній зосереджується в 6–7 великих містах. В провінції на цих фармах — така безнадійна одноманітність, що навіть хворобу можна вважати за розвагу!
Щось подібне, як в Австралії, є й на Новій Зеландії, де людність так само тікає з провінцій до більших міст — Веллінгтону, Окленду та інших. Не диво ж, що земля Зеландська виглядає такою порожньою. На просторі, що дорівнюється Італії, живе всього коло півтора мільйонів мешканців, тим часом, як в Італії — 36 000 000 душ.
Тим-то ці землі, а особливо Нова Зеландія, повні робітників, а не селянства. А робітники, що позбирались по головних містах, уявляючи собою незвичайно добре зорганізований гурт, керують тут всім життям. Тому-то й зовуть Австралію взагалі, а тим більше Нову Зеландію — "робітничим раєм", бо тут існує вже майже справжній соціалізм ("державний" — як каже Назар). І тутешнє робітництво робить такі політичні спроби, що згодом їх неодмінно мусить використати й стара, уперта в старих звичаях, Європа. Всі тутешні люди тримаються тієї думки.
І, справді, тут пани — не "пани", а — робітники. Живуть вони дуже добре, як це я й сам бачив і у своїх приятелів в Сіднею, й поміж земляками. Заробляють багато грошей, мають багато вільного часу, що вживають не тільки для відпочинку, а для самоосвіти та спорту; можуть не боятись про старість, бо держава сама про них попіклується після того, як чоловік доживає до 60 чи 65 років і стає нездатний працювати. Тим-то й наші люди, що дома були або ж простими селянами, або темними, затурканими й безправними рабами фабрикантів,— стали тута зовсім іншими. Отож, і не диво, що майже ніхто з них не хоче вертати звідціль до Старого Краю, хоча більшість старих і почувають тугу...
* * *
Ну, що ж я напишу про Веллінгтон? Австралійське типове місто з чудовим, величезним портом; гарними, грандіозними будовами в Сіті; окремими хатками, похованими в садках передмість; з силою велосипедистів, з вигідними трамваями і т. д.
Завтра їдемо через протоку Кука до порту Нельсон, а відтіль — знову до Сіднею. Аби тільки не хитало, як минулого разу!
От, на цьому й кінчається моя подорож по Новій Зеландії, про яку я, власне, нічого й не записав. І невільно подумав: ну, що якби я на якомусь килимі-самольоті перелетів був сюди просто безпосередньо з Києва? Та ж, коли я про Львів, Краків і тому подібні міста записував десятки сторінок в своєму зшитку, то про Океанію я б написав напевне два, чи три таких зошитів, як цей. А тим часом більш півроку життя в такому цікавому краю — й неповний зшиток записок! Мабуть у мене вже притупився смак до подорожей, або ж я таку силу бачив цікавого, що не багато вже явищ спиняють на собі мою пильну увагу?!..
— — —
Минуло майже два місяці з тою часу, як я виїхав був з Сіднею. А тепер, коли я оглядаюсь назад, то видається, ніби я пробув тут всього два дні: так швидко пробіг час в цікавих переїздах, про які зосталося в пам’яті сила згадок...
За цей час зайшли великі зміни, що торкаються й мого особистого життя. Я дуже осиротів. Насамперед нема вже тут мого милого джентльмена, д-ра Зуараба Іскандера: він виїхав додому. Містера Патрика покликали земляки до Thursday Island, де він матиме для себе добру працю. Свенсен випав до Chillaaoe, відкіль пише, що вже досить використав своє перебування в Австралії, але не знає, як доїхати додому. Хаханшвілі подався перший через Сибір на Кавказ. Лишив мені теплого листа, в якому говорить, що вже годі їсти райські ананаси, час пошукати айви, залізної айви, якою він хоче пригостити "прекраснодушних богоносителей російських". Том вирішив записатись добровольцем до флоти й їхати до Європи. Каже, що вдруге може не дочекатись такої нагоди.
Навіть Ружички нема дома, бо вона поїхала з мамою до земляків десь на річці Murray. Кожного дня чекаю Барильченка, який мені писав до Аделаїди, що часом до нього починає підкрадатись раніш йому незнайома туга "за рідним краєм"(!) Він не називає того краю, але я розумію, про що він говорить, зазначаючи, що надходить час, коли треба буде прикласти всі руки до праці. В листі,— каже,— всього не напишеш, а при зустрічі має що розповісти цікавого. Тоді ж обіцяє розказати все, що знає про "Союз визволення України". До того ж він одібрав якогось листа з Англії, з якою фактично перервано тепер зносини, бо кабелі всі перерізано...
І від всього цього, що я — сам собі, що став якийсь одинокий,— у мене порожньо на душі, якась струна тоскно бринить десь глибоко-глибоко, мов цикада, й викликає почуття суму. Тяжко щось робити. Кудись тягне, кортить чогось значного, але я боюся назвати чого, сказати собі самому, чого хоче моя душа.
Піду хоч до Папаянца, який так само повісив носа. Але ж йому поки що нема дороги додому; мусить чекати, коли й як скінчиться війна...
— — —
Папаянца не застав: теж десь блукає... Зайшов до кіно: сцени з війни; топлять пароплави, чорний дім вибухів, полонені, розірвані коні й люди, зруйновані будинки... І від цих образів вже дійсно незносима туга розлилася по всьому серцю... Просто не знаходжу собі місця. Принаймні буду щось писати, аби не сидіти без діла та не зважати на свої тужливі думки... Але, що записати?.. Запишу на пам’ятку про д-ра Зуабара, як він розповідав мені історію австралійського вівчарства. Це — велика річ для добробуту тутешнього громадянства, а, крім того, оповідання видалося мені цікавим.