Я й сам знаю, що це буде велика, як то кажуть, натяжка,— але мені кортить порівняти Окленд з Полтавою. До цього підбиває найбільше те рівно-спокійне життя, якесь надто лагідно-ліниве, що кидається у вічі з першого погляду. До 9-ої години ранку воно ніби ще не починалося, о 5-ій годині увечері воно ніби вже скінчилось. Подібно, як і у нас, у Полтаві.
Тут ще більш, як в австралійських містах, додержують святочного відпочинку, який фактично триває два дні на тиждень: повну неділю й майже всю суботу, бо в суботу працюють лише з 10-ої до 12-ої години. А в будень, від п’ятої години в центрі майже нема людей: всі живуть по своїх домах-дачах і не потребують тинятись по вулицях з замкнутими крамницями. Хіба-що увечері йдуть до кіно, чи до театру.
Сьогодні вранці ми навідались до тих фірм, що треба було панові Зуарабові, заходили також до урядових інституцій і — властиво — зробили все. Маємо з містером на вечір працю, а завтра поїдемо до Новозеландських гарячих джерел на Роторуа, де в певний час збирається туристичний люд зо всього світу. Подивимось одне з найбільших див Нової Зеландії, її гейзери, вічну кухню, що не вгаваючи кипить та варить в самій землі, не потрібуючи жодного посуду.
— — —
Прецікава й якась таємнича картина цих паруючих озер та водограїв з окропу! Скільки шуму, галасу, булькання, вибухів: справді — якась велетенська пекарка чи фабрика, або мале пекло на поверху землі. Неначе в озерці сидить під сподом якийсь сатана й дме бульби з болота, а ті бульби лускають, сичать, кавчать, чвакають і чвакають без кінця. Над ними куриться нудна сірчана пара. Часом з такого озера піднімається білий паруючий стовп окропу, такого гарячого, що хоч зразу заварюй чай!
До гейзерів провадили нас маорські дівчатка. У деяких були такі, як я вже бачив у Коддонів, накривки-плащі з тутешнього льону з темними хвостиками. Чорняві дівчатка дуже веселі, балакучі й з гарненькими личками. Однак сама місцевість, де киплять ті гейзери, невесела. Це — безкрая пустиня з не дуже високими пагорками — погаслими сопками.
Що мені подобалося, це тутешні поштові порядки. На дерево набито поштову скриньку, а в тій скриньці покладено кореспонденцію про місцевих людей. Кожен сам собі йде до тієї скриньки, шукає своєї пошти, чи кладе ту, що хоче відіслати, і йде собі далі...
В цій подорожі на гейзери ми чимало зустрічали маорів, і мені довелося бачити кількох старих, татуірованих людей. Але вони вже не мають свого давнього колориту, у кожного можна помітити щось європейського чи в одягу, чи в речах, що він з собою має. Наприклад, іде такий патріарх з розкресленим синіми спіралями обличчям, в своїй мальовничій киреї з пір’я ківі-ківі, з чудово вирізаною патерицею в одній руці, а в другій — несе синій емальований бідон на молоко! А інший такий же "дикун" дуже майстерно відкушує кінчик доброї сигари й сірничком її запалює, як справжній денді.
Взагалі, як нам тут казали,— все європейське чи американське дуже помітно й швидко виживає з Нової Зеландії її властиве, давнє, дике. Навіть звірі та птиці, яких сюди навезено зо всіх країв світа, так тута розповсюджуються, що — так само, як і люди європейських пород,— захоплюють всі місця, де колись жили та співали інші, тепер вже вимерлі хазяїни цих земель. Колись тут були дивовижні оперені велетні, безкрилі готорніси, моа, що були вдвічі більші зростом за людину; безліч ківі, сила різнорідних папуг, і таке інше. А тепер тут літають голуби, цілими хмарами горобці й тому подібні старі знайомці. Так само сталося і з звіриною: тепер не так легко побачити кенгуру чи якусь величезну ящірку, але ж трусиків стільки, що їх навмисне мусять труїти, аби вони не псували посівів та садовини. Та, що там говорити про велетенських птиць, про ящерів, про звірів, коли навіть місцеву муху забила ота звичайна, набридлива європейська муха!..
І тільки, здається, одна, знайома й приємна нам пташинка не могла жити, "як емігрант", в цій, чужій їй стороні. Це — ластівка. Скільки не привозили їх з Європи,— вони всі тута вимирають. Говорять, що це через те, що немає тут таких мошок, (гнусу), котрі б високо літали в повітрі... Але, певно, знайдеться згодом хтось такий, що привезе й мошок, а тоді й ластівка переселиться до цих країв...
Знову я тут почув, як вигравають свою нехитру пісню оркестри цикад. Власне, я їх чув і в Єгипті, але не бачив зблизька. А тут їх чимало. І, коли ми посідали під деревом у затінку, одна з цих великих мух, чи певніше — оводів, бо вони подібні й на ґедзів,— вилізла мені на рукав. Вона довго сиділа й своїми булькатими очима дивилася на мене. А я дивився на її крила, тверді, як ті пластинки, якими грають на мандоліні: одне — довше, а друге — коротше. От цим, занадто простим і нескладним інструментом цикада й виграває таку ж просту й нескладну пісню, що здалеку видається одноманітним бриньканням на одній струні. Мушу сказати, що наші цвіркуни виспівують своїми ніжками далеко мелодійніше й не менш майстерно. А ці, мов та дівка з приказки, якій казали: — "Погано ж ти, дівчино, співаєш!",— а вона відповідає: — "Так зате довго!"...
Але я збочив: такі замітки не належаться до цього зшитку. А втім нехай, не буду викреслювати.
* * *
Тепер ми — у Ваіракі, де добре викупались в теплому озері, виспимось і завтра помандруємо далі на Веллінгтон. Пан Зуаруб говорить, що ще далі — на Південний Острів Зеландії, навряд чи поїдемо. Його турбують новини з війни та наростаюча небезпека в морі й він хоче якнайшвидше виїхати. Ми з містером також хочемо вертати до діла, що стоїть перед нами, бо йому потрібен заробіток, а мені кортить докінчити свою книжку та нарешті сісти за науку. Щодалі упливає час й що більше я бачу світа, тим більше з жалем почуваю, як бракує мені основної освіти...
* * *
А звістки з війни жорстокі. Сьогодні (9-го листопада) повідомляють про морський бій біля Фолклендських Островів (Тихий Океан, на півдні Америки), де знищено аж чотири велетенські німецькі дредноути, а між ними й "Лейпцига", якого я бачив на малюнках в Монахині. Звістки ж про те, що й навколо Австралії наростають військові події, після виступу австралійської флоти на Каролінські та Маршальські Острови,— все більше починають бентежити д-ра Зуараба. Та він каже правду, що поки в нього не було готової думки, то це все його менше обходило, як тепер, коли вже вирішив конче їхати. Він сподівається, що німці, коли їм прийдеться зовсім круто, випустять у всі моря свої підводні човни, яких у них зовсім не так мало, як колись казав нам пан Геб. А коли б таке сталося, то може зовсім спинитися всякий рух по морях.