— Сьогодні я ні з ким не вечеряю,— сказала вона.— Йди сюди. Я тобі допоможу.
Поль сиділа на ліжку, і Сімон, ставши перед нею навколішки, простяг руки, ніби замість манжетів у нього були наручники. У нього були ще зовсім хлопчачі зап'ястки: гладенькі й худі. Коли Поль вставляла запонки, їй несподівано здалося, ніби вона грає цю сцену вже вдруге. "Це так театрально",— подумала вона, та все ж притулилася щокою до Сімонового волосся і засміялася тихим щасливим сміхом.
— Що ж я робитиму аж до шостої? — уперто повторив Сімон.
— Не знаю... Працюватимеш.
— Я не зможу,— відповів він.— Я надто щасливий.
— Щастя не заважає в роботі!
— Мені заважає. А втім, я знаю, що робитиму. Кружлятиму вулицями і думатиму про тебе, і так аж до шостої вечора. Знаєш, я не належу до діяльних молодих людей.
— А що скаже твій адвокат?
— Не знаю. Але чому ти хочеш, щоб я марнував свій час, готуючи собі майбутнє? Мене цікавить тільки теперішнє. І переповнює мене щастям,— додав він із низьким поклоном.
Поль знизала плечима. Але і в той день, і в усі наступні Сімон точно дотримувався своєї програми,— посміхаючись усім перехожим, катався вулицями Парижа, по десять разів проїздив повз крамницю Поль зі швидкістю десять кілометрів на годину, будь-де зупинявся і читав книжку; час від часу відкладав її і, заплющивши очі, відкидав голову на спинку сидіння. Віп був схожий на щасливого сновиду, і це хвилювало Поль, робило його ще дорожчим для неї. У Поль було таке враження, ніби вона його обдаровує, і її дивувало, що це несподівано стало для неї майже потребою.
Уже десять днів Роже їздив у жахливу негоду з одного ділового обіду на інший, і департамент Hop поставав перед ним лише як слизька нескінченна дорога та безликі ресторанні зали. Час від часу він дзвонив у Париж, замовляючи два телефонних номери зразу, і вислуховував скарги Мейзі—Марсель, перш ніж поскаржитись Поль або ж навпаки. Він занепав духом, почував себе ні до чого не придатним, його життя було подібно до навколишньої провінційної глушини. Голос Поль мінявся, ставав щораз тривожнішим і віддаленішим; йому хотілось її побачити. Він ніколи не міг прожити й двох тижнів, щоб не скучати за нею. Звичайно, в Парижі, де вона завжди рада була побачитися з ним, завжди була в його розпорядженні, він міг спокійно відкласти зустріч на потім, але Лілль повернув йому Поль такою, якою вона була для нього в перші дні знайомства, коли він тільки й думав про неї, водночас боячися здобути її, як тепер боявся її в тратити. В останній день він повідомив, що повертається. Вона помовчала, а потім рішуче сказала: "Нам треба побачитись". Він ні про що не допитувався, тільки вмовився зустрітись післязавтра.
У Париж він прибув уночі і зупинився біля будинку Поль десь о другій годині. Вперше він не зважувався піднятись до неї в квартиру. Він не був певний, що зараз побачить щасливе обличчя Поль, те обличчя, на якому був лише вдаваний спокій, коли він несподівано з'являвся до неї,— він боявся. Він чекав хвилин десять, соромлячись власної нерішучості і підшукуючи казна-які виправдання: "Вона спить, вона забагато працює" тощо, потім поїхав. Перед своїм будинком він знов завагався, далі розвернув машину і поїхав до Мейзі. Вона спала і потяглася до нього запухлим обличчям. Bona дуже пізно повернулася,— була з своїми обридливими продюсерами... вона така рада... до речі, якраз перед цим він їй спився... Роже швидко роз-дягся і, незважаючи на її приставання, відразу заснув. Вперше він не відчував до неї ніякого потягу. Удосвіта він машинально виконав свій чоловічий обов'язок, посміявся з її розповідей і вирішив, що все гаразд. Він провів у Мейзі весь ранок і поїхав звідти лише за десять хвилин до побачення з Поль.
Розділ XIII
— Я повинна подзвонити,— сказала Поль.— Після обіду буде пізно.
Як тільки вона встала з-за столу, Роже встав також, і Поль ледь усміхнулась йому вибачливою усмішкою, яка мимоволі з'являлася в неї, коли вона змушувала його з пристойності чи з веління серця турбувати задля неї свою персону. Вона роздратовано подумала про це, спускаючись вогкими сходами ресторану до телефонної будки. З Сімо-ном усе виходило зовсім інакше. Він був такий уважний, такий радий завжди чимось їй прислужитися,— відчинити для неї двері, піднести запальничку, вгадати кожне її бажання й задовольнити його, що це більше схоже було на постійну увагу, ніж на обов'язок. Того ранку вона пішла, коли він ще дрімав, обнявши подушку, на якій розсипалось його чорне волосся, і залишивши йому записку: "Подзвоню ополудні". Але ополудні вона зустрілася з Роже і тепер сама дивувалася, що, лишивши його на самоті, побігла дзвонити юному лінивому коханцю. Чи помітить це Роже? Він стурбовано морщив лоба, як у ті дні, коли мав неприємності, і здавався іще старішим.
Сімон зразу ж узяв трубку. Як тільки вона сказала "алло", він засміявся, і вона засміялась також.
— Ти вже прокинувся?
— Ще з одинадцятої години. А зараз перша. Я вже дзвонив на станцію, щоб дізнатись, чи не зіпсований телефон.
— Навіщо?
— Ти ж мала дзвонити ополудні. Де ти?
— В "Луїджі". Сідаю обідати.
— А-а, добре,—.відповів Сімон. Запала мовчанка. Тоді вона сухо додала:
— Я обідаю з Роже.
— А-а, добре...
— Від тебе тільки й чуєш: "А-а, добре",— сказала Поль.— Я буду в крамниці щонайпізніше о пів на третю. Що ти робиш?
— Зараз поїду до матері, заберу дещо зі свого одягу,— швидко відповів Сімон.— Повішу все на плічках у твоїй шафі, а потім піду по акварель, яка тобі сподобалась у "Дено".
Вона ледве втрималася од сміху. Весь Сімон був у цих словах, тільки він так низав фразу за фразою.
— Навіщо? Ти збираєшся перенести до мене свій гардероб?
Вона намагалась знайти якісь серйозні підстави, щоб відмовити його від цього. Але які? Він од неї й на крок не відходить, і досі вона йому не ставила цього в провину...
— Так, збираюся. Навколо тебе занадто багато людей. Я хочу стерегти тебе, як вірний пес, і ходити в чистих костюмах.
— Ми ще про це поговоримо,— сказала Поль.
їй здавалося, що вона розмовляє по телефону вже цілу годину. А Роже там, нагорі, сидить сам. Він почне її розпитувати, і, опинившися з ним віч-на-віч, вона не зможе не почувати за собою провини.