Провівши минулі півтора тижні у розрахунках і марних надіях, вона вже неспроможна була не скоритись Сімонові, Сімонові, який казав: "Я щасливий: я вас кохаю",— і це не звучало банально; Сімонові, який, затинаючись, щось говорив по телефону, який приніс їй щось ціле чи принаймні цілу частину чогось. Вона добре знала, що для таких стосунків потрібні двоє, але вона стомилася, давно стомилася робити всі перші кроки. "Кохати — це нічого не означає,— казав їй Сімон, маючи на увазі себе,— треба ще, щоб
З 3—380
65
тебе кохали". Ці слова, здавалося Поль, стосуються насамперед її самої. Але вона, з власної волі наважившись на цей крок, дивувалася, що замість радісного хвилювання, замість поривів, які передували її зближенню, скажімо, з Роже, вона відчуває лише безмежну солодку втому, помітну навіть у її ході. Всі їй радили кудись поїхати, змінити оточення, а вона сумно думала, що просто поміняє коханця: так менше клопотів, більш по-паризькому, це стало цілком узвичаєним... І вона одверталась від власного відображення в дзеркалі або покривала обличчя кольдкремом. Але того вечора, коли подзвонив Сімоп і вона побачила його темну краватку, напружений погляд, його бурхливу радість, що проривалася в кожному русі, а також зніяковіння — наче в людини, що раптом дістала велику спадщину, хоча й доти жила, як у бога за пазухою, їй захотілось розділити його щастя,— щастя, яке вона йому дарувала: "Ось моє тіло, моє тепло, моя ніжність; вони мені ні до чого, але у твоїх руках, вони, можливо, й для мене обернуться якоюсь утіхою". Всю ту ніч він проспав на її плечі.
Вона уявляла, яким тоном її знайомі й приятелі казатимуть: "Ви чули, Поль, виявляється..." І її охоплював не так страх перед плітками чи перед різницею в літах між нею й Сімоном — це, вона знала, всіляко підкреслюватимуть,— як гострий сором. Сором на саму думку, з якою радістю люди говоритимуть: мовляв, яке шаленство, яке сластолюбство і пасія до хлопчиків, тоді як насправді вона почуває себе старою і стомлепою і шукає лише одного — підтримки, їй було бридко думати: щодо неї, як і щодо інших — вона сама безліч разів була тому свідком — люди зроблять надто жорстокі, й несхвальні або надто похвальні висновки. Про неї казали: "Бідолашна Поль",— тому, що її зраджував Роже, або: "Ото ще, незалежна! Навіжена якась", коли вона покинула свого молодого, вродливого, але занудливого чоловіка; її ганили або жаліли. Але ніколи ще вона не зазнавала тієї зневаги до себе і заздрості, яких зазнає тепер.
Розділ XII
Хоч Поль цього й не знала, Сімон у їхню першу піч зовсім не спав. Він лише нерухомо лежав поруч з нею, поклавши руку на її стан, де вже утворилася складочка, прислухався до її рівного дихання і намагався дихати їй у такт. "Треба бути або дуже закоханим, або ж украй пересиченим, щоб прикидатися сплячим",— думав Сімон, а що звик він скоріше до другого, то почував себе таким гордим і відповідальним за її сон, як весталки, що стережуть священний вогонь. Так провели вони поруч усю ніч, оберігаючи сон одне одного, не наважуючись поворухнутись, насторожені й розчулені.
Сімон був щасливий. Хоча Поль на п'ятнадцять років старша від нього, він почував себе більш відповідальним за неї, ніж за шістнадцятирічну незайману дівчину. Все ще захоплюючись поблажливістю Поль і вперше сприймаючи обійми як дар, він вважав, що повинен не спати, цілу ніч не склепляти очей, немов для того, щоб заздалегідь захистити її від прикрощів, яких міг їй колись завдати. Він пе спав, він чатував, сподіваючись уберегти її від власних негідних вчинків, від своїх колишніх фарсів, своїх страхів, своєї нудьги і слабкості. Він принесе їй щастя і сам буде щасливий; і він дивувався, що ніколи ще не давав собі таких клятв навіть під час найбільших своїх перемог. А вранці вони вдавали, ніби щойно прокинулись, удавано позіхали одне перед одним, спокійно по черзі потягувались. Коли Сімон повертався до неї або зводивсь па лікті, Поль інстинктивно куталася в простирадла, боячись його погляду, першого погляду нової близькості, більш банального і вирішального, ніж будь-який жест. А коли, не витримуючи, ворушилась вона сама, Сімон, заплющивши очі, також весь напружувався і тамував віддих, боячись зразу й втратити своє нічне щастя. Зрештою вона підстерегла його, коли він, приплющивши очі, дивився на неї у слабкому денному світлі, що пробивалось крізь віконні завіси, і, обернена до ньо-
3*
67
го, завмерла. Поль почувала себе старою й негарною, вона пильно дивилась на нього, бажаючи, щоб і він роздивився її як слід і щоб принаймні з пробудженням усе стало на своє місце. Сімон, усе ще з приплющеними очима, усміхнувся, прошепотів її ім'я і пригорнувся до неї. "Сімон",— тихо сказала Поль і вся напружилася. Вона знову спробувала обернути минулу ніч у звичайну примху. Він поклав голову їй на груди, ніжно поцілував її біля згину ліктя, в плече, у щоку, пригорнув до себе.
— Я снив тобою,— промовив він,— і віднині тільки ти мені снитимешся.
Поль обвила його обома руками.
Сімон запропонував підвезти її на роботу, підкресливши, що, коли вона хоче, він залишить її на розі. Поль трохи сумно відповіла, що їй нема перед ким звітувати, і між ними на хвилину залягла мовчанка. Сімон обізвався перший.
— Ти не прийдеш до шостої? Зі мною не пообідаєш?
— Мені ніколи,— відповіла вона,— я перекушу сандвічем на роботі.
— Що ж я робитиму аж до шостої? — простогнав він. Поль подивилась на нього. Вона занепокоїлася,— може,
сказати йому, що їм не обов'язково бачитися о шостій? Та все ж на думку про те, що він щовечора нетерпляче дожидатиме її перед дверима у своїй маленькій машині, вона відчула себе справді щасливою... Все ж таки добре, коли є хтось, хто щовечора чекає на вас, хто не дзвонить десь аж о восьмій, та й то коли заманеться... Поль усміхнулася.
— А хто тобі сказав, що сьогодні я вечерятиму сама? Сімон, що морочився, стромляючи запонки в манжети,
завмер. А за мить промовив безбарвним голосом:
— Справді, ніхто.
Він, звичайно, подумав про Роже! Він тільки й думав про Роже, йому весь час ввижалося, що той ось-ось відбере в нього своє добро: він боявся. Проте Поль знала, що Роже не до неї. І їй усе це раптом здалося огидним. Треба бути принаймні великодушною!