Гулак згадав вузлувате дерево у дворі і з жалем поглянув на стражденную шкапу, на мить зупинившись біля неї. Та тут же сполохався своїх власних думок і сквапно подався геть — він колись прорікав смерть царям від рук народу, а тепер стережеться й згадувати про це, хоч життя, проте, саме, без нього, почало здійснювати його колишні ідеї, за які він і досі терпить кару.
А таки вбили… І тут, у Тифлісі, розгромили ремісники дім міського голови Вартанова, і застрайкували робітники Тифліського арсеналу, текстильної фабрики Мірзоєва і механічної майстерні Зейцера… Боже правий, і безнадійний злодій–кінто Гіві взявся за ремесло, щоб бути між тими, які громлять і страйкують!
Затихни, Миколо Івановичу, ти ж дав собі обітницю мовчання…
Гулак звернув ліворуч, минув будиночок Ахвердових, в якому гостював 1837 року юний корнет Нижегородського драгунського полку Михайло Лермонтов, висланий під кулі горців за крамольного вірша, — у перській чалмі, в чосі з відкидними рукавами, високочолий, з сумними очима поет, рокований до смерті у двадцять сім років.
А мене засуджено у двадцять п’ять…
Микола Іванович вийшов на Головінський проспект. Нове місто заступили сади Геретубані, крони яких простромлювали хрести церков і шпиль Воронцовського палацу; у глибині проспекту виднівся фасад Тифліської класичної гімназії. Два вартові біля входу до Воронцовського палацу стояли виструнчившись, скупим кивком голови дозволяючи гостям з’їзду заходити до середини; йдучи коридором, Гулак мимохідь глянув у дзеркальну залу, заставлену кріслами по обидва боки довгого стола, і подався до східців, що вели на галерею. Короткозорий, він наштовхнувся на когось, попросив вибачення, але чоловік не вступився з дороги — Микола Іванович упізнав Михайла Володимировича Горяєва, колегу по гімназії, викладача російської словесності.
— Ні, ні, ваше місце в залі, — Горяєв обняв Гулака за спину. — Мені, молодшому, можна й на галерею, а ваше місце там. Гаразд, гаразд, я знаю ваші принципи, а тому підемо разом і сядемо на видноті — якщо не поруч, то хоч на поштивій відстані від графа Уварова. Ви це заслужили хоча б як довголітній член Археологічного товариства.
Микола Іванович любив Горяєва, хоч завжди його бентежили експансивність і невтримний темперамент молодшого на двадцять років колеги — копіткого, ретельного дослідника творчості Пушкіна і Лермонтова; весь час він побоювався за колегу, який уже накликав на себе неприємності, домагаючись у попечителя навчального округу впровадження викладання грузинської мови в Тифліській гімназії.
Гулак не опирався, бо знав, що Горяєва не переконаєш і не переговориш. Вони зайшли до дзеркальної зали й сіли у другому від стола ряді.
Микола Іванович розглядав дзеркальні стіни з ажурними орнаментами, синьо–червоні вітражі, кришталевий міхраб[9] під галереєю, три люстри з примхливими підсвічниками у вигляді чаш і драконів — еклектика у східному стилі була пристойною, покійний намісник Кавказу Михайло Семенович Воронцов мав смак. Не застав його у Тифлісі, а жаль: Гулак наслухався про нього різного. Воронцов буцімто славився не тільки своїми палацами, а й простотою та людяністю. Ходили легенди, що він захищав місцеві звичаї, був доступний і уважний до підлеглих, приймав навіть у цьому палаці як шанованого гостя Хаджі–Мурата, хоча, як відомо, не завагався дати наказ продірявити кулями гордого наїба Аварії, коли той став вередувати князівськими милостями. Ще б пак: хто прагне ласки державця, той хай не обурюється на особливості його гостинних засад…
Делегати з’їзду заповнювали залу, походжали, у кулуарах перекочувався характерний з’їздівський гул, врешті учасники зайняли місця. За кафедру вийшов Олексій Сергійович Уваров, шанований учений, засновник Російського археологічного товариства, ініціатор Московського, Київського, Петербурзького, Казанського і нинішнього, Тифліського, археологічних з’їздів. Він щиро подякував августійшому наміснику Кавказу великому князеві Михайлові Миколайовичу, який, від’їжджаючи в справах до Петербурга, запропонував для засідань з’їзду і поселення делегатів намісницький палац і відпустив для потреб форуму п’ятнадцять тисяч карбованців.
Граф Уваров оголосив з’їзд відкритим.
Оркестр на бічній галереї заграв "Боже, царя храни". Гулак стояв і вдивлявся в обличчя делегатів — де ж Костомаров? Але не знаходив, не впізнавав. Оркестр випрошував у Бога життя й здоров’я новому імператорові Олександрові III, і знову, супроти волі, добиралася до свідомості Гулака крамольна думка про царів, яких за його життя змінилося аж три, а імперія стоїть міцною скелею, і в ній не змінилося нічого — видно, молитву–гімн радо приймає Господь і, не щадячи владик, ревно оберігає владичеську субстанцію.
Граф Уваров представляв керівників відділів з’їзду. Підіймалися і кланялися делегатам голова відділу первісних пам’яток професор Іловайський, автор "Розвідки про початок Русі"; професор Пурцеладзе — голова відділу пам’яток мистецтва; дослідник "Слова о полку Ігоревім" професор Міллер — голова відділу язичницьких пам’яток; професор Антонович — голова відділу письменства і мови, і, нарешті, — керівник відділу історії та етнографії Микола Іванович Костомаров, автор майже трьохсот історичних та літературних праць.
У залі пролунали оплески.
Гулак упізнав. Чемно вітав зібрання дідок у маленьких, золотом оправлених окулярах, за якими глибоко в орбітах ховалися відсутні, ніби незрячі очі. Запалі щоки розтягували тонкі уста у зніяковілу усмішку, ріденьке довге волосся ледь закривало великі вуха, тільки чорний піджак висів на зсутулених плечах, як колись, і скособочений оксамитовий метелик жмакав комір сорочки.
Так, це був він. Гулак опустив голову, бо побачив, як під скельцями окулярів колишнього друга раптом ніби розширилися зіниці. Костомаров якусь мить не зводив з Гулака погляду, а потім його очі знову згасли — не впізнав, та й узагалі чи міг він сподіватися на таку зустріч із старим вигнанцем тут, у Тифлісі?
Горяєв весь час позирав на Гулака — він помітив його неспокій і стурбованість. Обличчя Миколи Івановича, помережане червоними прожилками, від чого завжди здавалося рум’яним, було тепер жовтувато–бліде.