Горяєва звільнили з роботи наступного дня. Його вислали на Ставропольщину без права працювати в школі. Кажуть, він найнявся в якогось поміщика за пастуха.
На другий день я зайшов до директора по розрахунок — Ніколо Ніколадзе запропонував мені роботу в "Обзоре". У кабінеті навпроти директора стояли учень із класу Миколи Івановича — Цамая і сам Гулак. Я не впізнав старого: розпрямлений і злий, він говорив Маркову, показуючи на гімназиста:
— Я протестую. Ви не смієте його виключати з гімназії, він не винен.
— Вийди, Цамая, з кабінету, — мовив хлопцеві директор. Зачекав, доки зачиняться за учнем двері, тоді звернувся до Гулака: — Але ж він ударив товариша по обличчю.
— Але за віщо? Ви знаєте?
— Це не має значення. Він допустився рукоприкладства, а гімназійний статут…
— Це має значення. Чічакян обізвав його грузинською свинею… Самі розпалюєте ненависть, щоб легше…
— Ви бунтуєте, Миколо Івановичу! Як Горяєв…
— Я наполягаю, пане директор. Якщо Цамая буде виключений, я подам у відставку. Не буду працювати в навчальному закладі, який підтримує дискримінацію корінного населення.
— Змовилися… — процідив переможений Марков.
Того ж дня Гулак зайшов до мене додому. Я побачив на його обличчі свіжість, холодний полиск очей, зціплені губи — таким він іноді бував, коли виступав з доповідями в "Тифліському гуртку". З нього тоді спадала стареча втома, і я уявляв собі його, двадцятип’ятилітнього, на допиті в кабінеті Дубельта.
Я зрозумів, що Микола Іванович вирвався з тенет власного горя, і подумав: прийшов розрадити мене. Та він, нічого не згадуючи про зібрання в гімназії ані про інцидент з директором, поклав переді мною рукопис:
— Бажання працювати подібне до каменя в повітрі, — він мусить упасти… Довго затримував його, хоч і працював — для себе. Оце стаття "Стародавні автори про Грузію і грузинські племена". Давно написана, але я… Ось що: вона повинна саме тепер побачити світ. Ви у близьких взаєминах із Ніколадзе, занесіть йому в "Обзор". І ще хочу запропонувати: перекладіть статтю грузинською мовою і передайте в редакцію газети "Дроеба"…
Статтю Гулака цензура не пропустила. А шкода, ґрунтовно була написана… Та я хочу розповісти про головне. Колись мовчазний і відлюдкуватий Микола Іванович ніби зняв з шиї ярмо, ніби вийняв з уст кляп, — йому стало потрібно спілкуватися з людьми. Чи це самотність йому дошкуляла, ви ж знаєте — Тереза його покинула, а Нана переїхала до чоловіка в Гянджу. Та найпевніше — прокинулася у ньому жага діяльності, боротьби, уся його енергія, тамована десятками років, запульсувала, він пожвавішав, помолодшав, говорив багато і палко, я знову почав собі його уявляти двадцятип’ятилітнім — організатором Кирило–Мефодіївського братства.
Гулак
Не смерть страшна, а чекання смерті… Усі роки, прожиті разом із Терезою у Тифлісі, були для мене постійною тривогою, щоденним очікуванням лиха. Я знав — це станеться скоріше чи пізніше, вона піде від мене, її натура, життєздатність не вміщалися у чотирьох стінах квартири батоні Іраклія. Усі її функції зводились тепер до обслуговування мужа, це було для неї вузько й принизливо, Тереза ждала від мене несподіванки. Вона не могла повірити, що я назавше вдовольнив себе скромною посадою гімназійного вчителя, я ж не сподівався на більше. Знав, що моя мовчанка приведе мене до катастрофи, яка розтрощить мушлю мого сховку й розчавить мене самого. Що Тереза піде від мене, я знав з усього: її німий погляд, докірливе зітхання, стишений вигук захоплення, коли вичитувала в газеті повідомлення про приїзд на гастролі якоїсь театральної трупи, — все це я перекладав на слова, не вимовлені нею, і вони мене жорстоко шмагали, погрожували, застерігали… Я знав, що вона мене покине, й тоді, коли вона стояла перед дзеркалом, пишаючись своєю вродою, що не в’янула з роками, і тоді, коли розповідала про абхазок, які зачарували її, коли вона із своїм балаганом замандровувала аж у Сухумі чи Очамчире. Тереза водно твердила, що амазонки, якщо вони й були, то жили в абхазьких горах, бо й донині жінки там їздять на конях у черкесках і при зброї — цей ідеал жінки вона створила на докір моїй незахищеності, я знав, що не втримати мені мою кохану амазонку, мою цацалі, яка звикла до розкутого життя, і її самопожертва не витримає проби часу. І тепер, незважаючи на тяжкий біль, я дякую долі, що подарувала мені, як винагороду за всі страждання, хвилини справжньої радості — на одну лише таку мить я згодився б чекати все життя. Не скаржусь — за щастя треба розплачуватися…
Одного дня, повернувшись додому з роботи, Микола Іванович застав Нану — стривожену, розгублену, в сльозах. Нана подала йому складений учетверо аркуш паперу, він розгорнув, прочитав і відчув себе таким знищеним, мов вершник, якого скинули з коня.
"Дорогий Ніколо. За все тобі велика дяка, прости. Як буде тобі важко, Нана допоможе. Я більше не повернуся до тебе, мене покликали дороги. Тереза".
Аркуш тремтів у пальцях, Гулак покірно прийняв вирок і все ж, немов засуджений до страти, який ще сподівається на чудо, прошепотів:
— Це неймовірно… Куди ж вона?..
Нана дивилася на нього — винувато і з докором.
— Батоно Ніколо, чи вам тепер не все одно?.. Мама не вернеться, хіба до мене. Я знала давно. Могла б про це сказати — та ви б усе одно її не відмовили. У той вечір, коли у Воронцовському саду археологи справляли бенкет, вона пішла — там ставили спектакль. У Іраклія взяла перепустку, ви ж її не запросили, а самі знаєте — мама не пропускала жодної вистави. Іншого світу не мала…
— Чому я не знав?
— Ви вранці поїхали у Мцхету і вернулися пізно вночі. Потім сказали мамі, де були, та вона вже цим не цікавилася. Далі ви існували поруч в окремих світах, які ніколи не стикалися. Та й до того було не краще. Хіба ви цього не відчували?.. Мама сподівалася тоді знайти вас на бенкеті, а зустріла Костомарова. Розпитувала його про театр на Україні.
— А далі?
— Далі? Мама поїхала туди…
— На Україну?! — зойкнув Гулак. Він зігнувся, мов від удару в сонячне сплетіння, сів у крісло, довго сидів мовчки, і згадалися йому слова Навроцького: "Ти давно відрізав пуповину", — але ж тоді того ще не було, ще бриніла натягнута нитка, яка в’язала його з батьківщиною, нею була Тереза, і ось обірвалася; тепер він усвідомив, що земля обітована віддалилася на недосяжну далечінь — за горами гори! — уже й не існує, нема ж бо з ким промовити слово про неї, щоб розбудити ностальгію, видавити сльозу.