— Спасибі, мій добрий колего, — відказав розчулений Костомаров. — Але я не дуже довіряю оваціям. Нині — "осанна!", завтра — "розіпни його!"
— Але ж ви добре знаєте, професоре, — насмілився я втрутитися в розмову, — що суспільну думку досить часто накидають публіці власть імущі демагоги, публіка не завжди винна. А тому той, хто став речником у певному середовищі, не сміє ні на йоту відступати від своїх позицій — тоді рано чи пізно народ переконається в його правоті.
— А якщо надто пізно? — приглянувся до мене Костомаров.
— Поняття "надто пізно" не існує, — відказав я. — Неминуче прийде час повсюдного облагородження суспільства, коли справедливість посяде належне їй місце…
— Це може статися лише тоді, — мовив Костомаров до Гулака, — коли настане свобода… Роком пізніше я поїхав до Італії. Застав там велике свято: у містах майоріли прапори, ошатно вдягнений народ вийшов на вулиці — Італія відзначала свій день визволення. Під час подорожі трапилась мені пригода через неуважність, ти добре знаєш цю мою ваду. У Генуї забув у човні гаманець з грішми. Я був близький до розпачу, уявляєш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене і віддав гаманець. Я дуже здивувався, чому він це зробив. "Я служив у війську Гарібальді!" — гордо відказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджує людей, неволя робить з них покручів…
— Не згоден з тобою, — Гулак пильно глянув на Костомарова. — Людей, які знають, чого прийшли на світ, неволя загартовує, випробовує, мов вогонь крицю… У грузинському літописі "Картліс цховреба" є оповідання про кохтиставських змовників проти монголів у XIII столітті. Зібралося їх вісім князів на чолі з Цотне Дадіані. Цотне залишив друзів у Кохтиставі й поїхав збирати військо, та хтось у ту ніч навів на змовників ординців. Їх схопили й катували найдикішим способом: намазали всіх медом і в спекотний день віддали на поталу осам. Цотне, на якого впала тінь зради, приїхав добровільно у ординський табір, вимазався медом, зав’язав сам себе і розділив страшну долю своїх товаришів. А міг жити, виховати сина–спадкоємця, міг зібрати нових змовників або щось інше корисне зробити для людей; та ні — вибрав смерть, щоб довести ворогам здатність свого народу на жертву за волю, ствердити його духовну висоту.
— Не кожен може так вчинити, Миколо… В образі князя Цотне ти бачиш себе?
— Зовсім ні. Мені, людині звичайній, посередній, для того, щоб зберегти по собі добру пам’ять, не залишалося нічого іншого, як дотримуватися вірності присязі. Це єдине добро, яке зміг зробити… Але Шевченко… Тарас знав, що він великий, що нащадки багато дечого зможуть йому й простити, та ось… Коли він переправлявся через Дніпро, поромщик показав йому на жандармів, що стояли на протилежному березі, й порадив викинути у воду свої папери. Міг це зробити — народ простив би. І залишився б він на волі для добрих діл — ще б малював і писав… Та, мабуть, знав він — і тому вибрав неволю, — що без його книжечки "Три літа" ми не мали б такого Шевченка. Мали б іншого поета, звичайного, які були і будуть, — він же став героєм, який своїм подвигом врятував самоповагу й гідність народу для усіх прийдешніх поколінь.
Мені пощастило: моя репліка про "облагороджене суспільство" чи то сподобалася Костомарову, чи заінтригувала: він запросив нас з Акакієм та Іллею на літературний вівторок у "Балалаївку" — так називали готель Балабіна, де тимчасово замешкав професор.
Ми тоді не грішили надмірною скромністю, не тремтіли перед авторитетами, не кланялися сильним світу цього, скупилися на похвали, наш максималізм був крайнім, ми шукали в людях тільки ознак геніальності; зрештою, ми були грузинами, які завжди знають собі ціну і ніколи її не применшать, тож зневажали ми посередність і здивувати нас чим–небудь було важко.
Проте ми з Церетелі (Чавчавадзе захворів) аж пригнулися, побачивши в блискуче вмебльованому номері живу скульптурну групу.
За круглим столиком сидів, відкинувшись на спинку крісла, Тарас Шевченко, навпроти нього — напружений, мов до стрибка, Костомаров; збоку стояв Чернишевський із закладеними в кишені сурдута руками, гривка чорного волосся впала на чоло; біля серванта осібно стояв молодий хлопець з розчервонілим обличчям. Нам ніхто не відчинив дверей на стукіт, ніхто й не помітив, коли ми зайшли. Суперечка мужів була в найвищому розпалі, ми не могли спочатку вловити її змісту, та проте самовпевнені нігілісти схилили голови, мов школярі, перед обличчям розгніваних пророків.
Прислухавшись до розмови, я зрозумів і здивувався — адже кілька днів тому вони називали один одного друзями, — що Чернишевський звинувачує Костомарова у гріху відступництва і Шевченко стоїть на боці Миколи Гавриловича. Раптом суперечка стихла — так буває, коли вичерпуються аргументи або ж супротивники бояться у своїх звинуваченнях зайти надто далеко.
Тоді юнак, який стояв біля серванта, — потім ми зрозуміли, що це він спричинив дискусію, — різко повернув голову до Костомарова і заговорив, користаючись із затишшя:
— Шановний професоре, ви не відповіли відверто на жодне моє запитання, а я прийшов від імені студентів, які обожнюють вас. Нам треба знати, як ви ставитесь до введених ректором Плетньовим нових університетських правил. Ви відмагаєтесь — не ваша це, мовляв, компетенція, ви не в силі нічого змінити. Хай і так. Але нас цікавить ваша позиція, моральний бік справи: якщо ми будемо страйкувати — ви підтримаєте нас?
— Я не готовий зараз на це відповісти, — ухилився Костомаров.
— Як — ви не готові зараз збагнути такої простої речі: коли міністерство затвердить плату за навчання в сумі п’ятдесяти карбованців на рік, то двері almae matris будуть відчинені тільки для дворян? То на чиєму ви нині боці — колишній ліберал, мало того — революціонер?
— Прошу не наклеювати мені ярликів, які не відповідають моєму світоглядові! — спалахнув Костомаров.
— Вибачте, але досі ми знали… Ну, гаразд. Як ви тоді розцінюєте заборону сходок, концертів, спектаклів — не з погляду політики, а культурного діяча? Дайте відповідь нарешті, найавторитетніший професоре, якого студенти носять на руках! Від вас залежить успіх студентського виступу: якщо Костомаров буде на нашому боці… Ви не подумали про те, що ті ж студенти опустять вас з висоти на долівку, коли переконаються у двоєдушності свого кумира?