Черупа приняв кару. Його треба було відставити до Львова до Бригідок, куди стягали злочинців засуджених на більше як на рік.
Перед тим забажав він конче побачитись та поговорити з Василем та з жінкою. Павлиха ще лиш приходила до здоровля а лікар остерігав, що кожне силь-ніще зворушення, може її вбити. Василь те-ж не хотів їхати. Він батька немає, а зі злодіями не має ніякого діла.
17"
483
Однак за порадою о. Городиського він таки поїхав.
Через ворота судового будинку переходив він мов через пекольну браму. У него пекло лице від сорому, наче б він сюди сам попався за якийсь злочин. Серце так сильно билося, що йому аж дух захапувало. Йому здавалося, що цілий світ на него дивиться і глумиться з його ганьби.
Прийшовши сюди незнав куди повернутися і де за батьком шукати. Припадково стрінув тут свого шкільного товариша, який йно що поступив на судову практику. Він пізнав Василя зараз:
— Здоров Василю,— привітав його весело...— ти вже певно попом... давно я не чував нічого про тебе.
— Ні, товаришу, я все ще укінчений богослов.
— Як-же! Не вженився ще? Підожди! Ти либонь заручився з панною Підміською... То чого-ж не женишся? Боже! Коли би так мені... одного тижня не ждав би... а так мені треба ще чотири роки ждати на мізерне адютум...
— Я ще не вженився. Ріж ні перешкоди позаходили.
— А за чим ти сюди забіг?
— Маю бачитися з одним засудженим, та не знаю, де за ним шукати?...
— Нічого легчого. Ходи зі мною до реєстру, то зараз знайдемо, хто референтом... Як називається той деліквент?
Василь почув, що йому уся кров напливає до лиця. Вже хотів пійти геть, але більше махінально, чим свідомо сказав:
— Павло Пандяк!
Та даремне перешукували в реєстрі букву П. такого назвиска там не було.
— Такий не приходить,— говорив сухо судовий канцелярист і замкнув грубий реєстр.
— То не може бути,— каже Василь — його що лиш недавно судили за крадіж коний.
— А він ставав перед судом сам, чи в товаристві? — спитав канцелярист.
— Були ще два...
— Як називалися?
— Оден Шумило, а другий якийсь Войтко.
— Зараз найдемо. От є Шумило Семко, Черупа Павло та Ткач Войтко — крадіж — розправа була 20 грудня. Шумило дістав вісім місяців, Черупа транайцять, а Ткач пятьнайцять загостреного криміналу, що тижня піст і тверде ложе, що місяць темниця,— рецитував канцелярист наче горохом сипав.
Вийшли з канцелярії, а товариш судовик страшно сміявся аж присідав.
— Чого тобі так смішно?
— Ти Василю мабуть до нестями влюблений. Подумай! Ти такий розсіяний, як університетський професор. Ти замість назвати того деліквента його імення, приложив йому своє...
— Може бути,— сказав Василь усміхаючись. Він неміг з дива вийти, що це може бути, що його рідний батько називається не Пандяк, а Черупа. Що це значить?
— Тепер йди прямо під ч. 28 до радника, коміса-ря вязниць і проси о дозвіль бачитися з Павлом Черу-пою. Старий тобі не відмовить. Він дуже любить священиків... бо з ним грає в карти. Мені спішно до роботи — до побачення!
Побіг сходами в гору оставляючи Василя самого.
Та Василь не пішов зараз під 28 ч. Він так був збентежений, тим, що тут довідався, що не міг думок в купу зібрати.
Безперечно, що він тим дуже втішився, хоч зразу не міг собі зясувати чому?
Василь перейшов швидко судове подвіря і вийшов за ворота. Подався до "кримінальського огороду", перейтись, та трохи отямитись від зворушення, яке ним запанувало. Бо це, що довідався, було таке незвичайне, несподіване. В його души блиснуло ясне світло надії на щось кращого, ліпшого, щось таке, чого він зовсім не сподівався. Ото-ж батько його називається Черупа, а він називається Пандяк. Так його записали в школу, так був записаний на богословські науки, так звучить його метрика, котру тільки разів читав. Про Черупу довідався йно що нині в суді. Чому воно так, це хіба сам батько вияснить, але фактом є, що поганий тінь батька на него не паде, і назвиска зміняти не треба... Господи! може це сон? Йому в послідніх часах стільки поганого і ясного наснилося, що тепер годі розібрати, де сон, а де ява. Василь вщипнув себе болючо в руку. Ні, не COR Слава-ж тобі Господи! До батька треба конче зайти, хочби лише по це вияснення.
Василь завернув знову у судові ворота і пішов під 28 ч.
Старий радник Махек відома загального свого часу в Самборі людина. Чоловік вже старший, сивий, сліпий на одне око, яке йому Мадяри вибили в р. 1848 на Угорщині.
Він сидів якраз за великим столом і держачи перед одним оком побільшаюче округле скло, листував якісь акта. При бічнім столі сидів його авскультант і писав.
— Сакраменцка! Я ті млювім, пане колєгіяшку,— говорив він до свого авскультанта,— що уж я нехцу віце служить. На піршого везму моє пенізу, а іду на пензе.— Він говорив усе з чеська.
Василь застукав у двері, увійшов і вклонився:
— Маю честь представитись... прошу пана радника дати мені дозвіл поговорити з деліквентом Павлом Че-рупою... в чотири очі, значиться без свідків...
— Ма-уцта! Просім егомостя сідати... ага! Черупа, Черупа то те цо ми єго сиділі за коне. Єгомость хце го сповідать?
— Маю до його пильне діло.
— Ано, ано! Пане колєгіяшку...
— Напишіть, но дозвіл говорити з Павлом Черу-пою в чотири очи.
Письмо було написане. Махек підписав і вручив Василеві.
— Подьте з тев довлєнков до заржаду криміналу...
— Дуже дякую!
Коли Василь опинився за дверми, почув, як старий заспівав собі чеську пісоньку: А ті, а я, а місме два Місме в єдней весніци (село) крадлісме там слєпіци (кури)
Василеві показав возьний, де заряд вязниць. Пішов бічним вонючим коритаром по камянім помості і дививсь за вивіскою.
В канцелярії вязничній сидів грубий канцелярист за столом, а при бічнім столі якийсь помічник писар в сірій арештанцькій куртині.
Василь подав йому письмо, та звернув увагу, що має дозвіл говорити з деліктентом в чотири очі.
— А то добре, тут зараз побіч є кімната адвокатів, прошу зі мною. Пішли до бічної кімнати склепленої в каблук з одним закратованим вікном, яке виходило на кримінальське подвір'я. Туди прохожались ріжні люди в цивільних одягах і декретові в сірих куртках. Вікно було так низько, що голов тих людий не було видно, хіба ноги та туловища.