Всі стояли мов скаменілі мовчки. Прокуратор каже:
— Нераз я його бачив при розправі і почував перед ним респект. Але коли б він тепер ожив, то ми би всі перед ним втікали.
— Правда, прошу панів,— каже війт,— за життя був він страшний, але тепер в десятеро страшні-щий.
Згодом люде привикли до того виду, стали до трупа придивлятися і жартувати поміж собою.
На приказ війта приїхала фіра з села, щоб забрати трупа. Приїхали нарошно возом, на якому возять гній з поганими дощаними побічницями.
Коні побачивши трупа стали форкати і лякатися.
— Як коні занюхали зараз конокрада,— обзивається хтось з гурту.
— Певно,— каже другий,— кінь так само боїться конокрада як вовка.
Всі стали сміятися. Та зараз взялась звідкись Лайка, вона присікалась до людий з писком:
— Конокрад? Хто його піймав з кіньми, і коли? Ти пащекуватий шляхтичу, ви всі злодії, розбійники, душегуби, то ви його позбавили життя і осиротили моїх дітий, вас не мине шибениця, шля г би вас трафив...
— Та ти Лайко не шлякуй, бо як їх шляг трафить, то вже шибениці не буде потреба.
Всі знову стали сміятися з безсильної злости жидівки. Вона ще дуще стала кричати і ганьбити усіх, аж жандарм узяв її за плече і повів поза громаду.
Знову не було кому класти Шалапінду на віз, знову жандарми мусіли людий до цього силувати. Деяким вже було досить дивитись на те "стерво" і пішли до дому.
— Ще присниться в ночі, пек би йому та осина!
З тяжкою бідою витаскали трупа на віз, заложили побічницю і повезли.
За возом йшла комісія та юрба людий.
— А то будуть мати дідьки з чого сало топити. Товстий був мов кабан.
— Та де, злодії витоплять з його сало на злодійські свічки.
— Які злодійські?
— Не знаєш? Як злодій таку свічку засвітить, то може бушувати і ніхто не збудиться, аби йому стріляв над головою.
— Ти чув, що дзвонили, та не знаєш, в котрій церкві. То не з такого сала. Злодійські свічки робляться з сала первородньої дитини, і то хлопчика і треба вийняти живий плід Я це чув од мойого покійного діда. Розказував, як раз...
— Ані крихітки людського почуття у цих людий,— говорив суддя слідчий до прокуратора,— не чують пошани перед маєстатом смерти так природньої у кожного сотворіння... Страшно, як у того люда закоренився антісемітизм.
— Повірте мені, що тут не антісемітизм причиною,— говорив прокуратор.— Ви не знаєте тутешніх обставин і не знаєте, хто був... той. То був пострах, язва усього повіту, а найбільше цього бідного села... кілько разів я мав його в своїх руках, я був свято переконаний про його вину і ніколи нічого йому не можна було зробити, завсігди вивинувся як вюн. Подивіться, як люди радіють, що хтось освободив їх від цього кошмара, яким матери дітий лякали, а мужики проклинали лінивих коний: "бодай тебе Шалапінда спрятав". Кажу вам, що винуватця трудно буде викрити. Люди будуть ослонювати його темною хмарою. Я припускаю, що тут діло з якоюсь великою змовою. Ніколи нікого не зрадять під карою смерти. І я їм не дивуюсь. Де власть помогти не може, там самопоміч є конечна, хоч не законна.
— Гей, війте, а де будемо робити комісію? Чи у вас є трупарня на цвинтарі? — питає слідчий суддя...
— Та є прошу панів, але де би громада позволила поганити христіянський цвинтар таким падлом! То б то усе село злетілось, чистий бунт, най Бог боронить...
— Та місце треба конче знайти.
— Та місце буде таки в його хаті.— Гей Пилипе! — кликнув до візника,— а заїжджай на обору... того.— Він показав на трупа...
Трупа поклали на двох дошках серед сіний. В хаті йойкала Лайка, плакали діти, а по оборі крутився дурнуватий Дмитро і підспівував собі півголосом пісоньку, ніраз не трубуючися тим, що в хаті робиться. До сіний принесли стіл, за яким сидів писар над протоколом, що мав писатися.
Роздягли трупа і приступили до зверхнього опису: "Чоловік дужий, около 40 літ, сильно зложений і добре відживлений... очи, язик, ніс і т. д. На тілі не найдено жадних ран, кромі глибокої борозди на шиї від мотуза засиленого в петлю. Мотуз цілком новий, невживаний. Внутрішня секція виказала, що убитий був бездоганно здоровий, без ніякої органічної хиби.
В кіндюках найдено нестравлену ще вечерю з якої воняло горівкою.
— Хлоп, як дуб,— каже лікар,— міг жити сто років.
— Ні, прошу пана дохтора, він би був тільки не жив,— каже оден мужик.
— Чому?
— Бо його би були люди конечно десь приложили на злодійстві і вбили. Хіба пан не знають, як наш брат з пійманим конокрадом пеститься?
Оден з мужиків став оглядати чобіт Шалапінди.
— А-во! дивіть, з яким струменом пан Юцю возився.— Він витягнув з холяви із шкуряної піхви пришитої до халяви із середини блискучий довгий ніж, добре вигострений, і блиснув ним під світло.
Ножа цього взяв від мужика оден із жандармів і задріжав усім тілом. Він зараз подав ніж товаришеві, поки не дістався на стіл до судді.
То був той сам жандарм, якого Шалапінда хотів на Сиготі зарізати.
Лікарі ще диктували протокол секції: причиною смерти було задушення. Петля так сильно затягнулась, що зломила гортанну хрястку. Смерть наступила дуже швидко.
Суддя післав жандармів в село слідити за справником.
— Одного злодія менше, то й нам буде легче,— говорив старший жандарм до молодшого.— Не дуже то ми будемо за справником розпитувати, хіба нам сам в руки вліз.
— А я, товаришу таки так би його пустив. Знаєш, що через смерть цього драбуги прорвалося одно огниво в тім довгім злодійськім ланцюгу, з яким не можемо собі ради дати, і то дуже важне огниво і хто зна, чи без нього цілий ланцюг не розлетиться.
— Що ти кажеш?!
— Правду тобі кажу і то з власного досвіду. Лише дай мені слово, що нікому цього не скажеш, що тепер від мене почуєш.
Подали собі руку на знак згоди в додержанні тайни. Молодший жандарм оповів товаришеві свою пригоду на Сиготі:
— От бачиш від цього ножа, якого ти сьогодні мав в своїх руках, я мав згинути подлою смертою мов баран. І лише другому якомусь конокрадові завдячую, що я живу. Ще нині мороз мені поза спину пробіжить, що я коли згадаю. Як я нині побачив цього ножа і узяв його в руки, то задріжав усім тілом.
— Я тебе не розумію, чому це має бути тайна?
— Бо мені соромно, що я був такий необережний мов дітвак. Ти сам як старший і досвідніщий мусиш мені це признати.