— То мій покійний муж вчив її від малку німецького, а так само на феріях. Все говорив, що знання німецької мови то ключ до освіти.
— Правда, я дуже з цього радий, що Ганя виб'ється своїм знанням по над пі наші дурні гусочки, що поза молитвослов, і лихі романи нічого не читають. Я з моїми дівчатами роблю те саме, вчу їх по німецьки, бо в школі не навчаться нічого...
— Та в школі вчать по німецьки...
— Вчили перше, а від коли завели польську научну мову, то тої науки німецького тільки, що кіт наплакав. Знаєте польську пословицю: учил Марцін Марці на...
— Спасибі о. професоре, що заспокоїли мою совість що до Гані.
— Не бійтеся нічого. Хай читає, як найбільше. На романи хай і не дивиться, бо це дрань, лише голову макітрить, і душу затроює. В польських романах
Крашевського лише про панів говориться, а у нас панів немає. З французьких знову такі річи, що зовсім не для нас, то погань — тфю! Та що порадиш? — О. Ясиницький вийшов. Пані Підліська заспокоїлась, пішла до Гані і стала її цілувати.
— Моя доню, як я тішуся, що ти така освічена...
— Мамо, не говоріть так. Мені до освіти ще дуже далеко. Тепер у мене лиш так, що я засвітила сірника, а мамуньці здається, що то сонце світить... Але все я тим, що знаю, зроблю мому чоловікові несподіванку. Він засоромиться мене і стане також над собою працювати над поглубленням свойого знання. Я цим дуже тішуся.
О. Ясиницький написав до о. Городиського листа, щоби зараз як вернеся старий Пандяк до дому прислав по нього коні.
Воно так і сталось. Пандяк приїхав за кілька днів до дому, а перед мешканням о. Ясиницького з'явилася бричка о. Городиського.
Як о. Ясиницький приїхав, о. Городиський післав зараз піддячого до Пандяка:
— Скажи Петре, що приїхав хтось з Самбора і має до Павла діло, щоби зараз прийшов до мене.
— Скажи, що його проситься, не забудь! — докинув о. Ясиницький.
От і не оглянулись, як піддачий вернувся з такою відповіддю: "Коли той хтось з міста має до него діло, то хай прийде, дорога однака".
О. Городиський аж побагрянів і закусив губи з досади. Такої нечемности від свого парохіянина він не надіявся.
— Шкода заходу, нічого не вдіємо...— каже.
— Так не можна казати, як ми ще не пробували. Тепер таке: Не прийшла гора до Магомеда, так він мусить пійти до гори. Ходім зараз.
— Дуже прикра місія каже,— о. Городиський.— Не побачив би він мене в своїй хаті, і я би його упокорив при найблищій нагоді. Але, як ви рішилися йти, то ходімо...
Стрінули Пандяка на оборі і звіталися.
— Ми прийшли до вас по ділу, бо ви не хотіли до нас прийти...
— Прошу в хату.
Пандяк був вдоволений, що по його стало і аж двох попів упокорив. Мусіло їх дуже припекти, коли аж сюди прийшли. Тепер можна твердо держатися. Посаг мусить бути забезпечений на письмі і то у нотаря. Ця хата в Самборі ліпша чим півтори тисячі готівкою, бо хати підуть з часом в гору в ціні.
В хаті була Павлиха і Василь, який нічого не знав про це, що батько, відповів піддячому.
Павлиха дуже була рада гостям і стала зараз змітати фартушиною порох з стільців.
— Гостенькі мої любі, чим же я вас прийму? — вона цілувала обидвох єгомосів по руках.
— Нічого, не турбуйтеся, ми прийшли по ділу до вашого чоловіка, бо він одмовився прийти до мене,— сказав о. Городиський.
Вона поглянула питаючо на чоловіка, та він не бачив цього, бо нахмурився мов хмара і дивився в землю. Павлисі було дуже соромно, що її чоловік такий нечемний супроти гостий, та ще й духовних осіб.
Пандяк присів на лавці не винимаючи з рота своєї люльки. Прижмурив по свойому одне око, і ждав аж до нього заговорять.
— Ви певно знаєте, господине,— говорив о. Яси-ницький,— що я є судовим опікуном панни Гані Підліської...
— Знаю...
— Ото-ж ми прийшли в такім ділі, що коли ваш син з нею заручений, то треба про весілля умовитись, а коло Різдва господин Василь поїде до ординації...
— Най їде.
— А весілля?
— Весілля не штука, але перед весіллям треба списати добру інтерцизу передслюбну. Потім були би без цього ріжні клопоти, а я цього не хочу.
— Між честними людьми інтерциза не потрібна, бо вистарчить слово.
— А мені вона потрібна. Слово піде з вітром, письмо лишиться все.
— Вона вам не потрібна, бо не ви женитесь, а ваш син.
— За мойого сина я говорю, на те я йому батько.
— Вибачайте, тату,— каже Василь,— але я вас не уповажнив за мене говорити, а я вже повнолітний, і про свою долю сам хочу рішати...
Василь був страшно зхвильований. Він бачив, що його приятелі з батьком не договоряться до путнього кінця і хотів діло покінчити від разу. Він побагря-нів на лиці і руки у нього дріжали, так само губи, котрі хотів прикусити зубами.
— Ти дурний, тай годі,— сказав Пандяк грізно,— як старші говорять, то мовчи.
О. Ясиницький обурився те-ж.
— Як можете в такий спосіб говорити до скінченого богослова?.. Йому лише поріг переступити і буде священиком...
— Овва! Хіба-ж між священиками нема дурнів? Я сам таких бачив...
— А між селянами,— каже о. Ясиницький доведений до пасиї,— суть хами і свині, і я таких те-ж бачна
— Єгомость! До кого пєте? — питає Пандяк заскалив своє око — вважайте, що то в моїй хаті, і я тут господар.
О. Ясиницький спалахнув гнівом і вже мав його вилаяти як відізвався о. Городиський:
— Мені соромно за вас Павле, що-би мій парохія-нин так нечемно поводився з гостями і то ще з духовними особами.
— Гості не прошені, не кликані,— то не гості. Тепер виступив Василь
— Позвольте, отці духовні, шкода говорити одне слово. Я жадної інтерцизи не бажаю, а моє весілля відбудеться, так як було умовлено, перед Пилипівкою.
— А як ти так зробиш, паничу, то ти мені не син, а я .тобі не батько.
— Без такого батька я обійдуся,— крикнув Василь. У нього зайшли очі кров'ю, увесь дріжав стискаючи судорожно кулаки...
— Ти щенюку! — засичав Пандяк, устав з лави і став до сина поволі наближатися. Притім впялив у нього свої колючі очі, начеб хотів його на скрізь провертіти. Василь від цього зору наче скаменів. Кров у ньому застигла, руки та ноги задеревіли, не міг з місця рушитися.
Павлиха скочила і станула між батьком і сином.
— Павле! Ти хіба осатанів! Ти хочеш сина, і ще такого сина зневажити?