— Так, я був колись здоровий... і мрійник...
— От бачите. Хворі ж усього рік або два?
— Два роки... В тюрмі...
— Oт бачите. Через що ви захворіли, не знаєте?
— Тюрма й... все таке...
— Ну, в тюрмі не ви самі сиділи... Багацько сидять і не на всіх так впливає. Скажіть, ви онанізном не займались?
Тарас раптом забігав очима й болюче, густо почервонів, так, що навіть в півтьмі видко було, як потемніло його обличчя. Мирон твердо й з якоюсь цікавостю слідкував за ним.
— Ніяковіти нема чого. Душу нищити беретесь, а червонієте, як високоморальний лицемір. В цьому нема нічого такого страшного. Ну кажіть просто, не бійтесь.
Я питаю тому, що по собі знаю, як це впливає на нервову систему. Я також в період своєї моральности в це ховався від гріху... Чого дивитесь? Ах, ви!... Тіло вихваляє, а сам його боїться... Ну, чого ж ви? Кажу ж вам, що мені просто цікаво, я ж також знайомий з цією ватою в вухах, подушками на голові, болями в спині,
грудях... Болить спина у вас?
— Так... Ні... Себ-то...
— Ну, от, ви боїтесь тепер казати, чи болить, чи ні, щоб по цьому не узнав... Та не соромтесь так, кажу. Що тут такого? Коли б на туберкульоз були хворі,не червоніли б так? А ще кажете, що ми неморальні, забагато надаємо значіння половому життю. А вам тільки скажи що небудь, так неначе святая святих зачепив. Ну, кажіть просто, без корчів. Так?
Тарас неначе ковтнув щось.
— Так... — нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе.
— Ну, звичайно... — спокійно сказав Мирон. — Тільки не мучте себе так. Страждають від того, що моральність нарушують, але від того, що організм руйнують, не страждають! "Тіло"... Знаю навіть таких, що збожеволіли від сорому та докорів совісти. Ну, годі. От краще подивіться на мене, я колись був такий же, як ви, але тепер, як бачите, здоров, та живу без ненависти до життя. Швидче навпаки. Те саме й ви можете зробити. Тільки перш за все лікуватись треба. Фізично. Розумієте?
— Так.
— От. Але онанізм необхідно залишить. Необхідно. От тут прийдеться вам перемогти вашу мораль. Прийдеться до женщини йти. Не мати зовсім полових зносин ви тепер вже ні за що не зможете. Ні за що. Коли навіть і не буде дійсної потреби, вам все здаватиметься, що страшенно треба, що вас душить, гнітить і т. п. Розумієте? Я це знаю. І знову візьметесь за старе. А раз нервова система порушена в певному напрямку, то найменьший товчок в цьому ж самому напрямі може зруйнувати все, що зроблено лікуванням. Ніяк не можна! Треба йти до женщини. Розумієте? Не корчачись від мук сорому, не з нахабством від свідомости, що робиш злочин, але просто та свідомо, як до лікаря. Найкраще женитись. Але це за два тижні не робиться. Для вас же кожен день дорогий. От і завдання. Звичайно, берегтися від хвороб. Перечитайте книжки, як забезпечити себе. Та ви не крутіться, а слухайте. Иншого виходу для вас нема: або гнити, дім божевільних, смерть — або женщина. Хочете — вірьте, хочете — ні. Це головне. Зможете без женщини? Тим краще. Але навряд. Потім у санаторію, пожити спокійно, і зробитесь тим самим живим мрійником, що раніще, хотітимете спати, робити, не будете помічать собачок і любитимете людей. Розумієте? Трагедій нема чого утворювать. Не треба брати прикладу з ціх розчарованих душ з "благородних", всі ці анархістичні містіки, нитіки, вся ця захмарна публіка в більшости випадків — хворі на вашу ж хворобу. Розібьє нервову сістему і, звичайно, цілий світ йому — сама тюрма. Хто сам широкий, той і в мишиній норці уміститься. От. Лікуватись треба вам. Вилічитесь, будете робити й Олю не допустите до дурниць...
Тарас при імені Олі нахилив голову.
— ...І це треба яко мога швидче полагодить. Вона тільки за вас і тримається. Чуєте, Тарасе?
— Я нічого не можу, — похмуро сказав Тарас. Лікуватись... Хм!... І Кисельський це радить... Спасибі... Але який же чорт платитиме за моє лікування? Ну?
Він підвів голову й злісно подивився на Мирона. Той допитливо слідкував за ним.
— Треба грошей дістати... — спокійно сказав Мирон.
— Дістати? Де? Ограбувать когось?
— Ну, коли б і ограбувать? — згодився Мирон. Тарас здивовано вдивився в його лице.
— Чого дивитесь? Серйозно кажу. Ви хиба про це самі не думали? Га?
Тарас раптом чомусь знову прийшов в роздратований стан.
— А, к чорту! Киньте! Все це... Де живе цей дурний анархист, я сам піду до його. Дайте записку.
— Добре. Але ви зачекайте. Справді, Тарасе, чому ви так ставитесь до цього, щоб ограбувати? Ну хоча б цього самого пана Кисельського? Га?
— Ви... серйозно? — раптом дуже тихо, з переляком спитав Тарас.
Мирон ще уважніще придивлявся до його. В кімнаті ставало темніще, і Мирон навіть перегнувся трохи вперед.
Тарас встав, помалу Провів рукою по розкудовченому волоссю, зробив два кроки убік, вернувся й подивився на Мирона.
— Я думав про це... — тихо, соромливо прошопотів він.
— Сідайте... — повів рукою Мирон біля себе.
Тарас сів.
— Ну? Що ж ви думаєте?
— Не знаю... Не зможу...
— Чому?
— Занадто вже подло... У кого иньшого, не знаю, але у них... ох, як подло!
— Ви гадаєте, що дуже подло?
— Безумовно... — з якимсь навіть сумом сказав Тарас. Він приходив знову до свого тупого, млявого стану.
— Але чому же подло? — уперто повторив Мирон.
Тарас мовчав.
— Чуєте? Тарасе!
— Так, я чую.
— Ну?
Тарас не рухався. Потім одразу стріпнувся, неначе злякався чогось:
— Ні, ні, ні! — швидко, з лякливим роздратованням заговорив. — Це — дурниці! Це — ні.. Ну, що ви?! Це... Фу, як серце бьється! Думаєте — від думок? Від "душі"? Нічого подібного. Душа тут ні при чому. Просто не зроблю...
— Але чому?
— Та що ви, справді?! Ну, як я це можу зробити? От, їй Богу! Дайте записку до анархиста... Ну, як це зробити? Ну, ви подумайте! Та мене ж з партії виженуть, мене...
— А коли Оля в простітутки пійде, а ви в дім божевільних, це краще?
— Слухайте, — раптом цілком иншим тоном, страшенно серйозним, злякано-попережаючим вимовив Тарас, — ви мені більше не кажіть за дім божевільних... Добре?
Мирон пильно вдивився в його.
— Добре. Не буду. Але ви одповідайте: що краще?
Тарас тер чоло й правий висок.
— Чуєте, Тарасе: що краще? Тарас подумав, неначе пригадуючи, що треба відповідати.