— Ні, ви подумайте! — покірно сідаючи й повертаючись до Мирона, якось по дитячому жаліючись заспішив знову Тарас, — бути в такому стані й ні від кого ніякого співчуття, ніхто навіть не вірить. Він же ходить, говорить, навіть сміється, ну, який же він, мовляв, хворий?
— Вам лікуватись треба, Тарасе.
— Що ж мені лікувати? Що лікувати?
— Як "що"! Нерви, звичайно.
— А звідки я знаю, що це нерви? Що таке нерви? Душа? Але що таке душа? Ні, почекайте, ви не смійтесь. А, може, це душа болить у мене? Иноді я навіть хочу цього, щоб душа... Я ж весь час тільки те й роблю, що дивлюся в себе й бачу, що коли мені краще, себ-то, коли ці нерви трохи спокійніші, я сам стаю бадьоріщим, більш моральним, люблю людей. Розумієте? Але досить змінитись погоді, і я міняюсь, "душа" міняється, я роблюся злий, брутальний, аморальний, мені все огидне. Ну? Що ж це таке?... Ні, підождіть... От я думав, учора... Цілу, ніч думав: чому це так, чому ви неморальний (ви не ображайтесь, я буду все отверто) так, от, ви такий, розпутник, вважаєте, що з жінками все можна, простітуцію там... А чому другі инакше? Не Бог же так зробив? Які причини? Чому Сергій, наприклад, проти? Він же також соціаліст... А може, це просто тому, що ви маєте більш гарячу кров і тіло, ніж він? Яка ж тут моральність? Хіба це заслуга, коли у тебе холодна кров і тобі не треба грішити? При чому ж тут душа? Ні, підождіть, дайте мені сказать, а то забуду... От у тюрмі я все думав: "вийду на волю, все це вирішу." Ну, вийшов. І нічого не розумію... Сплуталось все... Наприклад, кажуть: "неморальність," "несходність душ". Але що ж таке душа? Нерви? Ні, підождіть, я не розумію; як можна жити, точно не вияснивши цього? Коли є душа, то є все: є й гріх, і закон, і злочинство, і моральність... Правда? А коли нема? Та? Коли нема ніякої душі, що тоді? Ну?
І він з страхом, широко розкритими очима подивився в обличчя Миронові. Мирон хотів щось сказати, але Тарас попередив його.
— Тоді ж все брехня! Брехня! Все! Тоді нема ні гріха, ні моральности, тоді тільки тіло. Ніякої рідности душ нічого. Це ж страшенно важно знати це! Правда? Правда? Так?... Підождіть! От, дивиться, кажуть, що можна загіпнотизувати людину. Добре. Але що загіпнотизувати? Душу? Правда? Почекайте! Добре, душу. Допустимо, допустимо, що душу. Так. Але чи знаєте ви, що можна загіпнотизувати звірину й навіть дерева? Я читав, що один учений гіпнотізував дерево, — гладив рукою по одній гильці, і на цій гильці овочі родилися далеко кращі та більші, ніж на всьому дереві. Я не розумію: значить, дерево має душу? Значить, має моральність?... Позвольте ще... Недавно я також читав, що один якийсь лікарь знайшов, що думка, бажаннє є найматеріальніща річ, яку від одної людини до другої можна передати без допомоги слуху чи зору. Якось так: бере він лист чистого паперу, тримає в руці й щось при цьому думає і при цьому — при свідках (обовязково при свідках!) говорить, про що він думав, і записують. Потім цей же самий цілком чистий листок паперу закладають і заліплюють у конверт і потім розліпивши, дають медіумові. Той в одну руку бере листок цього паперу а другу кладе на азбуку... Знаєте, як у спірітів? З медіумом балакають, сміються, а рука його пише без усякої участи свідомости й пише все те, що думав той доктор. Це що ж таке? Це просто душа доктора лишалися на папері, а потім увійшла в руку медіума, в другу руку й знову на папер. Ніби як з пляшки через лійку перелили в шклянку. Ну?... Хіба не можна зійти з розуму від усього цього? Зійти з розу-му... — раптом тихіще та роздільно вимовив він. — Куди зійти? Як це "зійти"? Де ж я буду тоді? Ще кажуть "душевно-хорий". Значить, зійти з душі... Куди ж зійти? Убік?... Це ж чудно... Правда?
І Тарас розгублено, з початком холодного жаху подивився на Мирона. Той серйозно й похмурившись вдивлявся в його. Потім узяв за руку й, міцно потискуючи її, строго забалакав:
— От що, Тарасе: про душу й про тіло ви поки що відкладіть на бік...
— Як?! — стурбовано стрепенувся Тарас. — Чому? Це ж — найголовніще... Це ж коли...
— Слухайте, що я вам кажу. Про душу залиште. Це вас тепер не повинно турбувать. Нема ніякої ні душі ні тіла. Все це дурниці.
— Як?! Позвольте...
— Дурниці, любий, зайві та непотрібні. Яке вам діло, чи душа відчуває страждання та радість, чи тіло? Ви страждаєте, це — важно, а решта тільки назви більш чи менш вдалі. Плюньте на їх. Покиньте...
— Як назви?
— Ну, так. Люди для зручности поділили те що в суті є неділиме та й забули за це. І бьються за те, що краще, духовне чи тілесне. Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання. Душа в тілі, тіло в душі. Коли живіт болить, — це так само неприємно душі, як і скорбота за кінець світу. Коли ж ця скорбота щира, то й живіт від цього страждає. Почуття, почуття життя є важно... Ну, про це ми колись поговоримо, а зараз слухайте мене уважно. Слухайте, я до вас говорю.
Мирон міцно потиснув його руку.
— Ви про це поки що цілком покиньте думати. Чуєте? Вам спочатку треба полічитись. У вас порушено правільний хід цього самого вашого тіла. Розумієте?
— Ви мене хочете загіпнотизувати... — хитро й слабо скривив Тарас в посмішку свої запалі уста. — Нащо ви тиснете мою руку?
— Ну, то що? — ще строгіще вимовив Мирон — Ну, гіпнотизую, то що? Все життя людей — взаємний гіпноз. Не бійтеся, з шатена не зроблю вас білявим Можна загіпнотизувати до того, до чого є хоч найменьший нахил. Я ж, може, хочу загіпнотизувати вас до того (як що вам так хочеться називати), що є властиве кожній людині, — до почування життя.
— Не всім...
— Неправда. Кому не властиво, той помірає. Дайте кажу, спокій своїй душі, турбуйтесь зараз про те, щоб полагодити те, що зіпсовано у вас. Зіпсовані нерви, голoвний орган почуття. Полагодить можете. Залиште ріжним дегенератам, безнадійним виродкам займатись душами та містіцазмами. Вам сором, вам робить треба, вас сестра є. Хай займаються скиглінням та дешевою метафізикою всякі ледацюги та ті, що вмірають від ледацтва та негідности. Це їх заспокоює та прикрашує у власних очах. Це для їх засоб боротьби за істнування. Ви ж хворі не з роду, але захворіли. Ви ж не завжди таким були. Мені Оля казала, що ви були здоровий, веселий та тільки трохи мрійник?