А наступного дня надійшла телеграма від його сестри, і тато у ролі адвоката, а місіс Мерідю у ролі свідка пішли худи, і дружина дядька Віллі тицьнула їм шлюбне свідоцтво і сказала з'їсти облизня — мовляв, бордель чи не бордель, а шлюб її не менш законний, ніж у будь-якої іншої гонористої хвойди з Джефферсона чи й звідки-інде, і тато все примовляв: "Заспокойтеся, місіс Мерідю; заспокойтеся, місіс Крісчен", і сказав дружині дядька Віллі, що дядько Віллі банкрут і може втратити навіть цей дім, а вона тоді про ту сестру з Техасу, чи, може, тато скаже, що й нафтовий промисел збанкрутував, нехай не смішить її. Отож знову зателеграфували до сестри, і та прислала тисячу доларів, а тоді довелося віддати дружині дядька Віллі ще й машину. До Мемфіса вона вибралася надвечір того самого дня. Вона проїздила через майдан з тими своїми плетеними валізами, цього разу в мереживній чорній сукні, і вже потроху впрівала під шаром свіжої косметики, бо було ще гаряче, а тоді зупинилася біля поштової контори, де гурт чоловіків чекав вечірньої пошти, і сказала:
— Приїжджайте коли-небудь до нашого закладу та загляньте до мене! Я покажу вам, фраєрам, деякі штучки — вони вам на весь вік у пригоді стануть.
Того ж таки дня місіс Мерідю знову перебралася в дім дядька Віллі — тато казав, що листа до сестри дядька Віллі вона написала аж на одинадцять сторінок, бо, казав тато, вона зроду не подарує дядькові Віллі, що той збанкрутував. Ми стояли за живоплотом і навіть там чули її голос:
— Ви збожеволіли, містере Крісчен, збожеволіли. Я намагалася спасти вас, повернути вам людську подобу, але тепер терпець мені урвався. Проте я дам вам ще одну нагоду. Я одвезу вас до лікарні Кілі, і якщо вже й це не допоможе, то сама відпроваджу вас до вашої сестри й подбаю, щоб вона замкнула вас у божевільню.
А потім сестра прислала з Техасу папери, які свідчили, що дядько Віллі в неосудному стані, і надавали місіс Мерідю права його опікунки та розпорядниці. Після цього місіс Мерідю відвезла дядька Віллі в Мемфіс до клініки Кілі. І на цьому й скінчилося.
V
Тобто це їм здалося, що вже скінчилося, що тепер дядько Віллі напевно помре. Бо навіть тато вважав, що він збожеволів: тато казав, що якби не дядько Віллі, то я б не втікав, і що, мовляв, я не сам утік, а мене зманив той недоумок. І це не тато, а дядько Роберт, ось хто казав, що він не збожеволів, бо коли чоловік може продати за готівку нерухомість у Джефферсоні в той час, коли сам сидить під замком у клініці Кілі, то він зовсім не божевільний і навіть не алкоголік. Вони ж і не знали, що його вже немає в Кілі, навіть місіс Мерідю тільки через два дні довідалася, що його ніяк не можуть знайти. Вони так і не знайшли його і не дізналися, як він утік, і я теж не знав, поки не одержав листа від нього, щоб такого-то дня поїхати автобусом до Мемфіса, і там на околиці міста він мене зустріне. Я навіть того не помітив, що вже два тижні не видно було ні Секретаря, ні старого Джоба. Але він зовсім мене не зманював. Я поїхав, бо хотів так, бо кращої за нього людини не знав у світі, бо він завжди мав утіху з життя, незважаючи на все те, що йому, чи то з ним, хотіли заподіяти. І я сподівався, що коли побуду з ним довше, то, може, й собі цього навчуся — як мати втіху з життя навіть на схилі віку. А може, я знав і більше, ніж це, тільки не усвідомлював, може, знав, що зроблю все, чого він не попросить і що йому й нема потреби мене просити, як ото допоміг йому вломитися до аптеки по спирт, а потім допоміг ще й сховати той спирт від місіс Мерідю. Може, я навіть знав, чого збирався накоїти старий Джоб. Не те, що він накоїв насправді, але те, що він накоїв би, якби нагода. А нагода та трапилась тоді, коли дядько Віллі востаннє на своєму віку вирвався на волю, і якби мене там не було, він лишився б сам проти всіх їх, настраханих смертним страхом, щоб не дай боже жити якось інакше, а не так, як усі в Джефферсоні, бо хоч з міста він і втік, місто від нього не відступилося: адже старий Джоб був джсф-ферсонець від голови до п'ят.
Того тижня я покосив трохи трави й заробив майже два долари. А призначеного дня сів у автобус, і
дядько Віллі вже чекав мене на околиці міста, цього разу в обдертому відкритому фордику — на передньому склі ще видніло написане крейдою "85 доларів готівкою", а ззаду лежав складений новенький намет. Дядько Віллі й старий Джоб були на передньому сидінні, дядько Віллі виглядав чудово у картатому кашкеті дашком назад, що теж був би новенький, якби не велика масна пляма, в захисних окулярах, піднятих на лоб, у свіжовимитому целулоїдному комірці, без краватки, ніс облущився від сонця, а очі поблискують із-за звичайних його окулярів. З ним я пішов куди б завгодно; і навіть тепер пішов би, хоч би й знав, чим усе це скінчиться. Йому зовсім не треба було б тепер просити мене, як не треба було й тоді. Отож я вмостився на складеному наметі, і ми рушили, тільки не до міста, а зовсім в інший бік. Я спитав, куди ми їдемо, але він лише відказав: "Почекай", женучи ту маленьку машину вперед, так наче йому страх кортіло кудись там швидко добутись, і з голосу чути було, що все йде чудово, що ніколи йому не жилося так гарно, кращого й не придумаєш; а старий Джоб скулився на своєму місці, тримався обіруч і верещав на дядька Віллі, чого він так жене. І справді. Може, я вже тоді по старому Джобі зауважив, що дядько Віллі й міг би втекти від Джефферсона, але якби не просто уникав його, а порвав би з ним усі зв'язки.
І ось ми під'їхали до дорожнього знаку, стрілки, що вказувала на аеродром, і звернули, а я спитав:
— Куди? Куди це ми? — але дядько Віллі тільки відказав:
— Почекай, почекай трохи,— так, наче його самого нетерплячка брала, і нахилився над кермом,— сиве волосся вибилося з-під кашкета, комірець з'їхав убік, аж відкрилася смужка шиї між ним та сорочкою, а старий Джоб приказував (таки справді, я вже тоді все зрозумів!):
11 В. Фолкнер
821
— Ну нічого, він свого доскочив. Нехай, нехай. Але я йому казав: це пусте. Я застерігав його.
Нарешті ми приїхали на аеродром, дядько Віллі різко зупинив машину і, ще й не виходячи з неї, показав угору: