— Я йому скажу! Замкнути його, коли цей шмаркач задрипаний порядкує в аптеці містера Крісчена! А таки скажу!
IV
Дядько Віллі не помер. Одного дня він повернувся додому, безживно блідий лицем, висхлий до якихось дев'яноста фунтів, і досі з очима як надбиті яйця, але мертві яйця, хтознаколишні, такі, що вже й пере-смерділися — це поки ви не приглянулися до них та не переконались, що вони зовсім не мертві. Однак це тільки після того, як він уже розпізнав нас. Я не хочу сказати, що він нас забув. Ні, схоже було, що дядько Віллі по-давньому любить нас, але просто як хлопців, що їх уперше зроду бачить і мусить ще запам'ятати наші імена та якому обличчю яке ім'я належить. Його сестра вже поїхала назад до Техасу, оскільки місіс Мерідю запевнила її, що наглядатиме за дядьком Віллі, доки він повністю не одужає, не вилікується остаточно. Атож. Доки не вилікується.
Пригадую той перший день, коли він повернувся до міста. Ми пішли до аптеки, і дядько Віллі подивився на чисті вікна, крізь які все було видно, на міських покупців, що раніше ніколи не мали з ним діла, на продавця і сказав:
— То це ви мій продавець, еге?
Продавець почав щось говорити про місіс Мерідю та превелебного Шульца, а дядько Віллі сказав:
— Гаразд, гаразд,—потім він їв морозиво, стоячи разом з нами за прилавком, наче й сам був покупцем, і все розглядався по аптеці тими своїми очима, що зовсім не були мертві, а тоді сказав:
— Щось начебто ви більше витовкли роботи з мого каторжного чорнюка, ніяс мені вдавалося,— І продавець знову заговорив про місіс Мерідю, а дядько Віллі сказав:
-т— Гаразд, гаразд. Краще знайдіть мені зараз Джо-ба та передайте мої слова, щоб він щодня був на роботі і щоб віднині аптека завжди була в такому стані.
Тоді ми пройшли за рецептурний прилавок, дядько Віллі й тут розглянувся,— тими своїми очима, яких ніхто, навіть зовсім нетямущий, не назвав би мертвими,— розглянувся, як тут продавець усьому дав лад і повісив новий великий замок на шафку з наркотиками й усякими такими ліками, і сказав:
— Сходіть-но скажіть цьому хлопчині, щоб віддав мені мої ключі.
Але ні спиртівки, ані голки в шафці не було — місіс Мерідю давно з ними розправилася. Та й не про це зараз ішлося, бо вернувся продавець і знову почав говорити про місіс Мерідю та превелебного Шульца, а дядько Віллі слухав і приказував:
— Гаразд, гаразд.
Ми ніколи раніше не бачили, щоб він сміявся, і тепер його обличчя теж не змінилося, а проте ми знали, що в душі він сміється. Потім ми вийшли. Дядько Віллі звернув з площі вбік і рушив Негритянською вуличкою до крамниці Сонні Барджера, тоді дав мені гроші, я купив йому в Сонні ямайського імбирного, і ми гуртом пішли до дядька Віллі — там посідали на моріжку перед домом, він став попивати своє імбирне та повторювати наші імена, щоб краще запам'яталося.
Тієї ночі ми зустрілися з ним, де він призначив місце. У нього була тачка й лом, і ми виважили задні двері в аптеці, а тоді дверцята в шафці з новим замком, забрали звідти сулію спирту, відвезли на подвір'я до дядька Віллі і там заховали в сараї. В сулії було майже три галони спирту, тож дядько Віллі не показувався в місті цілий місяць і знову захворів. Тоді місіс Мерідю вдерлася до нього в дім, повикидала все з шухляд, повитрушувала всі шафи, а дядько Віллі лежав собі в ліжку й стежив за нею тими своїми зовсім не мертвими очима. Але нічого вона не могла знайти, адже сулія вже скінчилася, та й вона не знала, чого шукати, бо все шукала шприца.
Коли дядько Віллі звівся на ноги, ми першої ж ночі знов узяли лома й пішли до аптеки. Кинулись там до шафки, аж вона вже відчинена, і на порозі стоїть табуретка дядька Віллі, а на ній посередині квартова пляшка спирту і оце все. Тоді я здогадався, що продавець знав, хто минулого разу забрав спирт, але тільки через два роки я довідався, чого він одразу не сказав про те місіс Мерідю.
Я не знав цього цілих два роки, а дядько Віллі тим часом уже рік як щосуботи їздив до Мемфіса в машині, що подарувала йому сестра. Я сам писав до неї листа, а дядько Віллі дивився мені через плече й диктував — про те, що здоров'я його поліпшується, але не так швидко, як хоче лікар, і що лікар каже, що він не повинен ходити пішки до аптеки й назад, отже, не завадило б йому мати машину, не дуже дорогу, а просто невелику машину, яку б він водив сам, чи, може, знайшов для цього хлопчину-негра, коли сестра вирішить, що так краще. І вона прислала гроші, а він знайшов кучерявого чорнюка на прізвисько Секретар, на зріст десь такого, як і я, і той став возити його. Тобто Секретар сказав, що вміє водити машину, а насправді вони обидва з дядьком Віллі навчалися цього, коли їздили ночами по кукурудзяне віскі до селищ у горах. Крім того, Секретар швидко навчився їздити й до Мемфіса — вони вирушали туди щосуботи й поверталися в понеділок уранці; дядько Віллі лежав безтямний на задньому сидінні, а одежа його відгонила таким духом, походження якого я пізнав із першої руки тільки через багато років, і ще валялися в машині кілька недопитих пляшок та маленький записник з телефонами й іменами таких жіночок, як-от: Лоріна, Біллі чи Джеккі.
Тож кажу — не знав я цього цілих два роки, аж до того понеділкового ранку, коли з'явився шериф і замкнув та опечатав усе, що лишилося від аптеки дядька Віллі; а коли спробували знайти продавця, то навіть не змогли встановити, яким поїздом він виїхав з міста. Стояв спечний липневий ранок, дядько Віллі розпростерся на задньому сидінні, а спереду поруч із Секретарем сиділа жінка вдвічі більша за дядька Віллі, в червоному капелюшку й рожевій сукні; через спинку сидіння перекинута була брудна біла шубка, на крилах машини прив'язано дві плетені валізи; волосся в жінки було такого кольору, як новенький мідний кран, а на щоках її, там, де вона впріла, порозпливалася фарба для брів та поскочувалася пудра.
Це було ще гірше за морфій. Дядько Віллі неначе віспу привіз до міста. Пам'ятаю, як того дня місіс Мерідю телефонувала мамі — її голос чути було у нас в усьому домі, і па чорному ході, й на кухні, немовби для нього й проводів ніяких не треба було: "Одружився! Одружився! Повію взяв! Повію! Повію!" Кричала вона так, як ото колись продавець на Джоба кричав — святобливим людям таке, мабуть, дозволяється — може, вони, причетні до благочестя, самі найкраще знають, коли собі попустити на хвилину-другу. І тато теж обурювався, не на когось певного, а так — я знаю, що тс він не на дядька Віллі й навіть не на його нову дружину, мені тільки хотілося, щоб у ту хвилину почула його місіс Мерідю. Хоча, гадаю, якби вона й зайшла до нас, все одно слухати нічого б не стала. Бо кажуть, що вона як була в капоті, так і прибігла до превелебного Шульца, захопила його в свою машину й повезла до дядька Віллі. Той ще вилежувався в ліжку, як звичайно по понеділках та вівторках, а його нова дружина шлюбним свідоцтвом, немов револьвером чи ножем, витурила з хати місіс Мерідю та превелебного Шульца. І ще пам'ятаю, як увесь той день —дядько Віллі мешкав на тихій вуличці, де стояли тільки маленькі нові будиночки, і жили в них люди, що перебралися з навколишніх ферм до міста за останні п'ятнадцять років, усілякі там поштарі, дрібні крамарі тощо — як увесь той день оскаженілі жінки, абияк насадивши на голову літні капелюшки, вихоплювалися з тієї тихої вулички, тягнучи за собою малих дітей та старших дівчат, і всі перлися до міської управи та до будинку превелебного Шульца. І як молодики та підлітки, що не працювали, та й декотрі чоловіки, що працювали, походжали туди-сюди повз дім дядька Віллі, щоб подивитись, як вона сидить на ґанку, смалить сигарети та щось попиває із склянки. І як другого дня вона вибралася в місто купити дечого, цього разу в чорному капелюшку й червоно-білій смугастій сукні — ну чисто тобі здоровезна ходяча цукерка, і вже втричі більша за дядька Віллі; вона йшла вулицею, а чоловіки вискакували з крамниць на неї глянути, так наче вона натискала на якісь пружини, і сідниці її вихляли під сукнею вгору й униз, аж поки хтось не витримав, задер голову й вереснув: "АТ-ТЮ!" — щось отаке, але вона й далі крутила задом, навікь не зупиняючись, і тоді вереск знявся на всю вулицю.